Портал Українського Націоналіста

Середа, 21 листопада 2018

Небагато світових політиків можуть похвалитися тим, що саме на їх день народження випадали доленосні події для їх країни. Саме така подія сталася 27 років тому. Україна стала незалежною. Левку Лук’яненку тоді виповнилося 63.

"Історична правда" нагадує серпневі дні 1991-го, перебираючи інтерв'ю та спогади Левка Лук'яненка.

18-19 серпня

[…] 18 серпня я був у Запорiжжi на "Червонiй рутi" i ночував у готелi. Коли вранцi я пiднявся, помився, зробив собi руханку, включив радiо, то я почув, що створений оцей "государственный чрезвычайный комитет", я зрозумiв, що це є…

Я не все то почув, бо включив радiо, коли вже десь на серединi воно було, от, ну, вмився, зiбрав речi i їду на льотнисько. Опускаючись на низ, я пiдiйшов до столу, щоб здати ключ вiд номера i там розрахуватися, i ця жiнка, яка була там ‑ вона з радiстю, з якоюсь такою, якоюсь каже: "Ну, от, кiнчається безладдя i починається знов вiдновлення порядку".

Я кажу: "Ви хочете того порядку, за якого безкарно влада могла стрiляти мiльйони людей?" Вона щось там менi буркнула, але я не мав часу з нею говорити ‑ пiшов.

 Левко Лук’яненко (1928-2018), письменник, дисидент, політичний в’язень СРСР, співзасновник Української Гельсінської групи, голова Української республіканської партії

Потiм я сiв на льотнисько i прилетiв у Київ. Коли я прилетiв у Київ, то зразу, я ж уже знав, що вже вiдбулося, то я заїхав додому i тут же поїхав зразу у провiд республiканської партiї. Потiм у Спiлку письменникiв, де зiбралися представники рiзних полiтичних сил, таким способом, значить, я про це дiзнався. I далi починається дуже… 19‑те число, дуже активною нашою роботою […]

[…] 19 серпня 1991 року, коли почав діяти Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП – Государственный комитет по чрезвычайному положению – ІП), Народна Рада (парламентська опозиція у Верховній Раді. – ІП) у Спілці письменників організувала свій штаб.

Нас на той час було 125 чоловік. Головою Народної Ради був Ігор Юхновський, а я – його заступником. Дотримувалися дисципліни – відвідування робочого місця було обов'язковим, прогули недопустимі. Створили кілька груп. Перша тримала зв'язок із майданом Незалежності, де зібралися чимало людей. У другій були редактори, які працювали з нашими документами.

Довідка. 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Водночас для збереження СРСР та з огляду на нові політичні реалії відбувався процес підготовки нового Союзного договору, підписання якого було заплановане на 20 серпня 1991 року.

Політичними силами, які прагнули залишити СРСР у старому форматі, 19 серпня 1991 року була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори – представники вищого державного керівництва СРСР – заявили, що у зв’язку з начебто хворобою Президента СРСР Михайла Горбачова його обов’язки виконуватиме віце-президент Геннадій Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану.

На 11-ту годину Кравчук, який тодi був головою Верховної Ради, викликав до себе керiвникiв полiтичних партiй.

Ми прийшли, нас було шестеро чи семеро. Коли ми зайшли у приймальню до Кравчука, то черговий нас пропустив не відразу, сказав: "У нього генерал Вареннiков i ще два генерали", попросив нас почекати. Ми почекали. Десь через хвилин п’ять-сiм вийшли цi генерали. Вони не привіталися до нас, вiдчинили рiзко дверi й пiшли геть.

Ми зайшли до Кравчука. Вiн запросив нас, збоку був довгий стiл, i ми сiли за цим столом. Там був Павличко, Гриньов (заступник спікера парламенту. – ІП), Драч, Морозов… Усіх зараз не пригадаю.

Ну, i ми так, жартуючи, говоримо: "Хто кого тут представляє?" Партію демократичного відродження представляє Гриньов, Республiканську– Лук’яненко, Демократичну – Павличко… А Комунiстичну? І Кравчук каже: "Я представляю комунiстичну партiю".

Леонід Кравчук. У 1991-у - Голова Верховної Ради УРСР, перший Президент України.

Фото: openuni.today

Кравчук трохи розповiв про його розмову з цими трьома генералами. Вони йому сказали, що люди не повиннi виходити на вулицi, а мають сидіти вдома. Якщо люди вийдуть i будуть якiсь такi дiї, то вони будуть стрiляти.

Обговорювалося питання, як нам бути: чи послухатися вимог тих генералів, чи ні.

Я був упевнений, що вони стрiляти не будуть: коли у танку сидить хлопець, i якщо проти нього їде другий танк, то вiн перетворюється на машину, яка стрiляє. А якщо проти нього буде iти дiвчина з квiткою або морозивом, то вiн не стане стрiляти.

Звичайно, не обійшлося б без виродкiв, але, в принципi, я розумів, що вони не пiдуть на це. I тому пропонував, щоби ми людей не закликати залишатися вдома, а органiзували на площi Незалежностi безперервний масовий мiтинг. […]

[…] Там мiтинг, значить ‑ однi до Кравчука, вiд Кравчука до Спiлки письменникiв, iз Спiлки письменникiв ‑ на площу, ось так от без кiнця. Крiм того, десь там, у цiй перервi 19‑го, провели провiд республiканської партiї.

На проводi вирiшили ясно зразу, що це змова з метою захоплення влади, що це зрадники, i що проти цього треба боротися всiми способами, якi у нас тiльки будуть. Тому написали звернення, дали таку полiтичну оцiнку, i це звернення поширили, наскiльки нам уже це вдалося. […]

20-21 серпня

[…] Потiм друге було ще засiдання ‑ це було не 19‑го, а вже 20‑го. Ми виробили рiшення i розiслали його про пiдготовку партiї до переходу на пiдпiлля, от.

Значить, що необхiдно було зробити: ну, там забезпечити папiр, там десь, друкарськi машинки взяти, ну, отаке от, тобто, варiант дiї у пiдпiллi.

20-го ми мало зовсiм спали, i майже там весь час ось так от воно йшло, весь час так воно йшло. Коли, я не пригадую, це все‑таки оце… по телевiзору показали отого Янаєва i ту всю прес‑конференцiю, по‑моєму, це було 20‑го числа. Значить, 19‑го числа без кiнця крутили по радiо оцi їхнi відозви, значить…

Воно мене стурбувало. Я можна сказати, що я вiрив… Я вiрив залiзно в те, що iмперiя розвалиться, бо вона вичерпала свої внутрiшнi потреби… внутрiшнi потенцiї, але завжди можна допускати зигзаг, i я припускав рiзнi варiанти.

Члени ГКЧП – зліва направо: О. Тізяков, В. Стародубцев, Б. Пуго, Г. Янаєв, О. Бакланов

Я знав одно, що ми будем боротися до загину, щоб не дати повернути iмперiю, але на чому скiнчиться те, сказати зразу не можна було. … коли я побачив по телевiзору 6 чоловiк, оту, значить, ГКЧП, я зрозумiв, що вони програли.

Тому що, я вивчав iсторiю, я знаю, як робляться перевороти теоретично, i я побачив, що в Янаєва трясуться пальцi, ‑ це все, це ключ, який менi дав стопроцентну впевненiсть, що вони програють. […]

[…] Чи були б використані заколотниками війська, залежало вiд шiстьох осіб, якi керували ГКЧП. Якби серед них був Сталiн або Гiтлер, тодi б це могло статися. А коли вони почали виправдувати свої дiї – це була катастрофа.

Змовники не можуть виправдувати свої дiї: вони проводили прес-конференцiю в дусi виправдання – значить, вони припускали iншу думку, i з тією iншою думкою вони готовi дискутувати. Змовники не повиннi йти на дискусiю, вони повиннi стрiляти на мiсцi зразу.

А вони на це не пiшли. Тому всі iнстинктивно розумiли, що нема того центру, який пiде на терор. Тут були вже готові арештовувати, але їм бракувало твердостi. Тому цей суб’єктивний чинник зiграв велику роль. […]

[…] У Кравчука тодi був унiкальний момент. То не можна так думати, що в той час у нас, знаєте, втратилася свiдомiсть, i ми як у окропi крутилися, абсолютно нi.

Я цiлком спокiйно на те дивився. У нас перед цим, що є, у нас тепер є , i що в нас буде далi. То дуже добра метода, коли ти можеш в гарячий момент, коли тобi пече i справа, i злiва, i зверху й знизу ‑ оцей момент покласти в хронологiчний ряд попереднього i майбутнього часу ‑ тодi ти бачиш, що це може бути, ось.

Мітинг на площі біля Верховної Ради України. Київ, 24 серпня 1991. Фото: Центральний державний кінофотофоноархів України

I я, i тодi ж, як i пiзнiше, абсолютно чiтко розумiв, що iсторiя дає Кравчуку шанс, вона йому пiдносить пiд ноги п’єдестал. Йому треба було вийти на радiо i телевiзiю, вiн мiг це зробити, ‑ я не мiг цього зробити, а вiн мiг би це зробити.

Включити радiо i телевiзiю всю, стати на повен зрiст, i закликати весь народ до барикад, до готовностi воювати за самостiйнiсть України. Iти в вiйськовi частини, проводити з ними там розмову, щоб їх, так сказать, культурно, м’якими руками взяти, i не дати їм вийти з казарм, i почати стрiляти.

Тобто, закликати народ до опору, ‑ це був би той крок, який би iз нього зробив нашу Жанну д’Арк, але для цього треба було бути готовим бути повiшеним на третiй день.

Знаєте, людина iнша вважала би, що то зоряний час, i що то щастя, i воно так було б, але вiн цього не зробив, вiн не зробив помилки, а то могло би бути помилкою, от. I тому ось так от, весь час ось так от…[…]

22-23 серпня

[…] 22-го числа стало зрозумiло, що ГКЧП вже програв остаточно. І в комунiстiв, якi брали участь у заколотi, було усвiдомлення вини. Вони не знали, як для них це повернеться. Ми були то в Спiлцi письменникiв, то у Верховній Раді, ходили туди-сюди, вели з Кравчуком переговори. […]

[…] 23-го числа на 10-ту годину зiбралася Народна рада. Я подумав, що це унiкальний момент. Ми розумiємо, що комуністи програли і тепер "залицяються" до нас. Отже, завдання Народної ради узятися за пiдготовку якихось проектiв постанов або законiв.

Танюк пропонує одну постанову, хтось іншу. Я тодi встав i сказав: "У нас настiльки унiкальний момент, що ми повиннi вирішити основне завдання: проголосити Україну самостiйною державою. Якщо ми зараз цього не зробимо – не зможемо нiколи.

Бо перiод розгубленностi комунiстiв короткий, вони скоро оговтаються, а їх бiльшiсть у Верховній Раді. Тож мусимо це зробити тепер".

Я висловив бажання підготувати документ. І менi це доручають зробити. Я прошу Леонтія Сандуляка: "Ходiмте разом". Вiн погодився i ми пiшли. Домовилися, що о 12-iй годинi Народна рада знову збирається, i ми представимо їй проект.

Леонтій Сандуляк, український громадсько-політичний діяч, науковець, дипломат і Левко Лук'яненко. Фото: Ринок Бориспіль

Відійшли до столу, що стояв у кутку i я кажу Сандуляку: "Є два пiдходи до складення цього документа. Якщо ми напишемо його довгим, то вiн неминуче викличе дискусiю, якщо ж коротким – вiн має шанси бути проголосованим. Давайте напишемо якнайкоротший документ, щоб дати якомога менше приводів для дискусiй". Вiн погодився. […]

[…]Я почав писати. Нам дали час до 12-ої години, це 1,5 години було. Воно не так просто, знаєте, бо коли зараз дивишся на той документ – то його можна було ніби написати за 5 хвилин. Але не так це просто, бо треба було якось переосмислити і ніби просто. Але воно просто не виходило. Але до 12 години ми закінчили.

Народна Рада знайшла, що поправляти ще. Наприклад, я написав – відродження української державності. А Народна Рада поправила народження, не відродження.

А відродження, а якої відродження: що Петлюрівської державності чи що? Почнеться дискусія. І правильно. Викреслили відродження. Чи відновлення. І написали – проголошення. Проголошення заново. Тобто, ніби заново.

У тексті там є що продовжуємо традиції державотворення України. Це такі загальні слова, на основі Декларації про державний суверенітет. Але все це не дає зачіпки, розумієте, дискусію почати. Головатий, інші депутати внесли кiлька поправок, і ми його схвалили. […]

[…] Пополудні поїхав додому. Дружині сказав: "Завтра будемо проголошувати країну незалежною державою". А вона: "У тебе ж завтра день народження!" Відмахнувся: "Так. Але то таке".

Дружина передзвонила до Михайла Гориня: "Завтра буде проголошення незалежної держави, а в Лук'яненка – ще й день народження". "Ну, то й що?" – спитав Горинь. "То й нічого", – відказала йому Надія Іванівна. Обоє розсміялися. […]

Михайло Горинь. Політв'язень, депутат Верховної Ради УРСР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював комісію національних меншин. Фото: Голос Свободи

24 серпня

[…] 24 серпня 1991 року прокинувся, як завжди, рано. Дружина нашвидкуруч приготувала сніданок. О восьмій поїли.

Під час реєстрації депутатів кожному роздавали потрібні для роботи в той день документи. Голова парламенту Леонід Кравчук відкрив засідання. Текст Акту проголошення незалежності був надрукований і поширений серед депутатів.

Кравчук оголосив порядок денний, в якому значилося обговорення Акту. Почалося засідання і треба подякувати Кравчуку, що вiн не вiдхилив цю iдею. Бо можна було її взагалi втопити або сказати, що ще не час, або iнше питання запропонувати. Вiн узявся за це дiло.

Він одразу покликав виступити. Я сидів за кілька рядів від трибуни, посередині між десятьма колегами. Встав, інші депутати теж піднялися, щоб мене пропустити. Доки пробирався, мене випередив Володимир Яворівський.

Сидів біля трибуни, тому підійшов до неї швидше. Кравчук затримав погляд на мені, подивився на Яворівського і надав йому слово. Хоч за рішенням Народної Ради, Акт проголошення незалежності мав зачитувати я.

Багато людей картали Яворівського, що перехопив ініціативу. Мене то хвилювало годину, не більше. Важливо було не хто зробив, а те, що зроблено.

Пояснення того вчинку Яворівського почув за багато років. Коли ми з ним піднялися зі своїх місць, Кравчук подумав: "Лук'яненко – націоналіст, а в залі – комуністи. Якщо він представить цей документ, то багато комуністів можуть не проголосувати. А Яворівський – із комуністичного середовища. Якщо він зачитає, буде краще". Не знаю, чи ця версія правдива. У Кравчука не питав. […]

[…] Виступив Володимир Яворiвський, зачитав Акт. Тодi голова фракції комунiстів Станіслав Гуренко сказав, що їм необхiдна перерва. Вони пiшли вниз, там є кiнозал. Зiбралися всі комунiсти, i вiн їх питав: "Що будемо робити?" Хтось каже: "Та чим же ми провинилися, щоб проголошувати Україну самостiйною державою?"

Станіслав Гуренко. Останній секретар ЦК КПУ. Фото: Дзеркало тижня

Але атмосфера, яка тоді панувала у нас, залежала вiд того, що робилося у Москвi. Єльцин тоді дуже круто говорив проти комунiстiв. I в повітрi носилася думка, чи не почнеться зараз їх виловлювання – так, як було в Угорщинiв 1956 роцi?

Їх тодi ловили по вулицях i заганяли ножi просто всередину. Вони лежали на асфальті, аж поки їх через два днi почали пiдгрiбати...

"Чим же ми провинилися перед Москвою, що маємо відокремлюватися?" – питав хтось із депутатів, коли оголосили перерву. Українські комуністи звикли бігати за Москвою, слухати її й дивитися, що там робиться.

Москва постійно підтримувала зв'язок із Кравчуком. Вимагали, щоб в Україні виконували розпорядження ДКНС. Але 24 серпня було не до того. Не думаю, що того дня Кравчук говорив із Москвою. […]

[…] Отже, така атмосфера була трошки в повiтрi. І Гуренко з комуністами вирішили, що вони проголосують за цей Акт. Вони виходять з тієї кінозали, пiднiмаються i голосують разом з нами.

Як Кравчук поставив Акт на голосування, на табло висвітилося, що "за" – 346 депутатів. Від щастя хотілося плакати. Подумав: "Якби на цьому моє життя закінчилося, то я не дурно прийшов на білий світ".

Після голосування оголосили перерву. Біля Верховної Ради зібралися близько 30 тисяч людей. Вони все чули, бо із зали засідань ішла пряма трансляція. Коли вийшов на вулицю, люди перед сходами підняли мене на руки й почали підкидати в повітря. Далі сходили на майдан Незалежності.

Я кричав: "Люди, нарешті Україна стала незалежною державою!" […]

Левка Лук'яненка несуть на руках після проголоження Незалежності України. Фото: УНІАН

[…] До вечора ухвалили ще кілька важливих постанов – про повернення українців із радянської армії, розпуск комсомолу, націоналізацію майна УРСР, вибори президента й проведення референдуму на підтримку Акту проголошення незалежності.

Щодо останнього думки розділилися. Одні вважали це непотрібним, адже Акт прийняла Верховна Рада – вищий представницький орган українського народу. Хоча насправді за цим був страх – як люди проголосують? Народ же був комуністичний.

Інші вважали референдум потрібним, щоб це було рішення не парламенту, а народу. Цю думку підтримав і голова Народної Ради Ігор Юхновський. Пропозиція таки набрала більшість голосів. Референдум і вибори президента призначили на 1 грудня.

Увечері на Софійській площі відбувся мітинг. З'їхалися люди з областей. Була заповнена вся площа і прилеглі вулиці. На сцені стояв разом із Леонідом Кравчуком, Іваном Плющем (перший заступник голови Верховної Ради. – ІП.), Володимиром Гриньовим і ще чотирма депутатами. Зачитав Акт проголошення України незалежною державою перед усім народом.

Левко Лук’яненко читає Акт проголошення незалежності на Софійській площі

Додому повернувся, коли вже стемніло. Зайшов до хати, а там жінка застелила столи і виставила всілякі страви. Спитав: "Що ж це таке, що стільки всього наготувала?" Відповіла: "Так сьогодні ж твій день народження". Тут тільки про це згадав.

Одразу після мене до хати завітали члени Центрального проводу Української республіканської партії. Було їх чоловік 15. Відсвяткували два дні народження – мій та України. Згодом люди казали, що то Господь підніс мені такий подарунок за те, що багато боровся і сидів у таборах. […]

[…] Це найщасливіший день у моєму житті. Після того можна було б уже помирати спокійно – бо виконав свою історичну місію. Але Господь Бог продовжив мою діяльність, він справді не тільки звів ті дві речі докупи: мій день народження і проголошення незалежності, народження незалежної України, а продовжив моє життя для того щоб я продовжив боротьбу за українську Україну. І я відчував його підтримку. Відчував, і тепер відчуваю. […]

[…] Після проголошення незалежності треба було замість радянських прийняти свої символи – прапор, герб та гімн. Через те, що комуністів було багато, виникали дискусії. Тризуб вони вважали ворожим символом, а прапор і гімн – буржуазними.

Українська республіка чи республіка Україна – такими були варіанти назви нової держави. Але перемогла пропозиція Леоніда Кравчука. Він сказав: "А давайте назвемо просто – Україна".

За кілька днів почали думати, коли і як повісити над Радою синьо-жовтий стяг замість радянського. На вулиці чатували хлопці з драбинами й інструментами – чекали рішення.

А його все не було, Кравчук не знав, що робити. Я пішов на авантюру. Вийшов на вулицю і дав команду: "Рішення є. Піднімайте!" Потім прибіг до Кравчука й кажу: "Люди вже піднімають". Депутати швидко ухвалили постанову про підняття прапора. […]

27 років життя у тюрмах і таборах, 45 голодівок, 450 днів у карцерах та 23 тисячі кілометрів етапу. Бог вирішив віддячити… Але не тільки п. Левку, а й всім українцям. 24 серпня 1991 року Україна знову стала незалежною.

При підготовці публікації використані матеріали Gazeta.ua, Німецька хвиля, Факти.ICTV, Розсекречена історія. UA: Перший, а також розповідей, записаних у рамках проекту "Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України – 1989-1991".

Підготував Володмир Бірчак, керівник академічних програм Центру досліджень визольного руху, редактор "Історичної правди".

Газета «Нескорена Нація»

№3 (289)

Жовтень 2018