Портал Українського Націоналіста

Вівторок, 15 жовтня 2019

Команд не було. Ніхто нічого не чув. Усі діяли інтуїтивно. У кого був щит, намагалися прикритися від каміння. Трималися один за одного, щоб не розбитися. Вони стукали кийками по наших щитах. Потім почали руками висмикувати по-одному. Забирали щити. Якщо відтягали одного в сторону, то підключались інші міліціонери і били. Хтось намагався втекти, їх доганяли і били.

Тротуар вузький - дерева і огорожа. Під ногами камені. Старші люди часто спотикались і падали. Якщо хтось падав, їх добивали. Мені не дуже комфортно розповідати про це.

П’ять років пройшло після Революції Гідності. Наше життя поступово стає минулістю, як Помаранчева революція 15 років назад чи Революція на граніті 29 років тому.

Один із представників ліберального руху "Європейська молодь України" Ярослав Василюк - фізик, на той час студент КНУ ім. Т.Шевченка. Він приходив на Євромайдан з перших днів. О 09:00 18 лютого 2014 року прибув на Хрещатик, щоб взяти участь у Мирній ході. Йшов разом з 14 сотнею Самооборони. Це була сотня Андрія Левуса (заступник голови СБУ у 2014, народний депутат VIII скликання). Ярослав уже знав цих хлопців з січневих подій на Грушевського. Я запевнила Ярослава, що нам потрібні його спогади сьогодні, і він погодився говорити:

Василюк (ліворуч) захід 11.2018 для Європейської молоді України

Ми "вишикувались в бойові порядки" біля Будинку архітектора на Грінченка. Ми дійсно вишукувались у колону, зробили перекличку. Нас 64 людини. Не всіх знав. Люди завжди мінялись. У мене обличчя було відкрите. Ми піднімались по вулиці Інститутській. Стали в Маріїнському парку за 200 метрів від Ради. Засідання вже почалося. Не дуже було ясно, що відбувається взагалі. Інтернет не працював. Мобільний зв’язок падав. Казали, що спалили автобуси, що є перші загиблі. Підійшли ближче до Ради.

У Маріїнському парку були військові намети. Майданівські сотні були вишикувані блоками, групами. Якщо одна людина відділялась і відходила кудись, на неї накидались тітушки і били. Тітушки щось кидали. Коли вони били поодиноких людей, ми підходили і припиняли побиття.

Нам наказали повернутись до Будинку офіцерів, щоб не пускати нових людей до Верховної Ради. З півгодини були на цій позиції. Ми знали, що щось відбувається на Садовій та Шовковичній. Нам повідомили, що на перетині Кріпосного провулку та Інститутської Беркут атакує. Ми почали рухатись туди.

На початку Кріпосного провулку забрали ще групу 30-40 людей. Видимість була дуже поганою - 2 метри. Дим. Гранати кидала міліція в нас. У мене куртка прогоріла. У нас було багато щитів. Чули як стукало по щитах: чи кулі, чи каміння. Наче град. Наших били за метрів десять від нас - далі по вулиці. Нічого не видно. Ніхто нічого не знав.

Прийняли колективне рішення - йти далі. Видимість трохи покращилась - я бачив уже на відстань до десяти метрів. З Інститутської на нас біг Беркут та ВВшники. Чому ми не відступили? Ніхто не розумів що відбувається. Ми були занадто самовпевненими.

Наша група поступово зменшувалась. То ми йшли вперед, а тепер уже рухались назад, втрачаючи один за одним людей. В один момент підійшла черга до мене. З усіх сторін палками почали бити. Я впав. На голові була каска. Секунд двадцять вона допомагала. Потім її стягнули бійці Внутрішніх Військ. Вона була на ремінці, її не можна було швидко зняти. Зняли каску і ще трохи били по голові.

Постраждали також руки, ноги, корпус. По колінах били. Я не міг рухатись. Я не пригадую чи відчував біль тоді, але через деякий час він точно прийшов. Усе було так швидко. Три секунди я полежав. Потім мене підняли і повели кудись. Мене тримали попід руки, щоб я не впав. Я тримався, але це не було дуже легко. Повели на перехрестя з Шовковичною - там було ще десять людей, як я, і в значно гіршому стані. Я пам’ятаю чоловіків - розірвана щока, вибиті зуби, голова розбита, розсічені брови, зламаний ніс. Вбитих я не бачив. Була Леся Оробець. Чекали на чергову швидку. Спочатку заносили тих, хто не міг ходити. Приїхала чергова швидка. Двоє там уже лежали. Я міг сидіти. Голова боліла. Поїхали в 17-ту лікарню на Печерській. Я не міг довго зрозуміти де я взагалі знаходжусь. Хірург зашив голову. 20 лютого я зробив щеплення від правця і пішов на Майдан. Мало хто розумів, що відбувається. Знали про смерті. Всі шукали знайомих. Неприємно згадувати. Мені тривалий час не хотілося бувати в центрі Києва, уникав тих місць. Складно це передати.

Я не хочу більше згадувати. Не хочу згадувати сама, тому шукаю інших, які згадуватимуть замість мене. Анатолій Пікуль, програміст, інженер, член політичної партії "Сила Людей". Тринадцять місяців відслужив за призовом 2015 року на Яворівському полігоні. Людина з мого району - з Троєщини згадує:

Пікуль праворуч

Взагалі все хочеться забути. Забути як палали Профспілки. Я був колись комендантом під час Мовного Майдану, а мій друг - моїм заступником. Йому відірвало руку гранатою в Маріїнському парку. Тоді я виключив емоції. Я допомагав нести людину, якій відірвало ступню. Кров витікає. Кровотечу намагаються спинити.

З 18 лютого я був до ранку. Кількох людей носили на Шовковичній. Кількох людей виносили з Профспілок. Потім, коли вже все горіло, ми відносили поранених з першої лінії ближче до медиків. БТР спалили.

Періодично ми просто дивились як горить Профспілка. Красиво. Ми дивились і дивились. Дивились як людина спускалась по стіні. Пожежники приїжджали, пробували тушити, не виходило, вода не йшла. Ще якийсь час ми просто тинялись. Хто ще міг, пробував співати.

Я волонтерив з першого ж дня заснування ЄвромайданSOS. Займався базами даних. Навчав волонтерів працювати з Google Docs. Вирішував мережеві чи комп’ютерні проблеми. Ночував, щоб дівчата не боялись.

З Сергієм Перникозою ми розвішували оголошення. Друкували або вдома на принтері, або в офісах. Олександра Матвійчук закликала створити ЄвромайданSOS під час одного з тренінгів. Вона просила допомогти зорганізуватись. Люди почали з’їжджатись до Центру Громадянських Свобод на Басейній. Там ми створювали перші списки постраждалих. З тих пір я ледь не жив там.

Нам подарували дизайн, шаблон, я розгорнув сайт. Я редагував його, писав скрипти. Сайт ЄвромайданSOS ми закрили лише кілька місяців тому. Я оплачував домен всі чотири роки. Досі існує FB-сторінка. У мене так крутяться з десяток сайтів громадських організацій, наприклад "Молодої Просвіти".

З Солонтаєм ми ходили періодично на акції під судами, які йшли під час Майдану. Новий рік ми взагалі зустрічали під Лук’янівським СІЗО. Там тоді сиділи Кадура, Дзиндзя, Притуленко. Ми кричали: "Стіни впадуть - воля прийде".

"Сила Людей" існувала тоді на рівні ідеї, назва вже була. Солонтай, Шматько, Дробот, Шкутяк, Перникоза, Сергієнко, Малєєв, Чала, Зураб Кантарія, Осіпов - ми вже збирали однодумців. На партію не вистачало людей і ресурсів. Формували просто платформу.

У січні якось Коба скликав усіх на штурм Верховної Ради. Ми з Солонтаєм теж пішли на Грушевського. Переконували ментів, що їм там не треба знаходитись. З іншого боку починали насуватись дивні "тіпочки" в обладунках. Міліція прибувала. Вирішили розтягнути їх уздовж стадіону. Стрибаєли на паркан - міліція виставляла навпроти нас ВВшників, щоб ми не перелізли до них. Ми стрибаємо знову вже кілька метрів подалі. Знову виставляють на нас ВВшників. Так ми очеплення розтягнули вздовж забору. Паркан високий метри три вздовж Маріїнського парку.

18 лютого я думав, що уже важко реанімувати те, до чого довела "об’єднана опозиція". Я привіз медикаменти на Шовковичну. Почалась хвиля - ВВшники почали відтискати людей. Потім пішла контратака - народ почав відтискати міліцію. ВВшники зробили коробочку, почали розпилювати якийсь рожевий газ. Беркут заліз на дах і скидав на людей шифер. Чоловікові ногу розсікло, я допоміг його відтягнути вбік у дворик, а потім до медиків. Після цього уже довбав бруківку. Передавав її тим, хто вміє кидати. До речі, бруківка на Шовковичній довбається набагато важче, ніж на Грушевського.

Були ті, хто кидали бруківку. Були ті, хто довбали бруківку. Тих, хто довбав, звісно, було більше. Були ті, хто носили бруківку. Були, хто носили воду чи молоко. Газ був різний: білий, якийсь рожевий. Дихати важко було. Ідуть двоє несуть носилки, не справляються. Я підхоплюю. Було що без носилок - під руки тягнемо. Якась людина втратила свідомість від удару - несемо її до швидкої. Народ почав відступати. Відступ на Майдан.

Дмитро Купира, борець з курінням серед дітей в Центрі громадянського представництва "Життя". Він був тоді на Інститутській і пам’ятає як лавина людей рушила в бік Майдану:

Беркут став гнати людей. На метро Хрещатик були ворота в Майдан. Хтось стукав у вікно метрополітену. Я бачив як чоловік влупив і пройшов через скло. Тиснява була велика. Ворота була метри чотири, а бігло тисячі півтори людей. Усі не могли зайти. Хтось перелазив через барикаду. Задні ряди Беркут почав довбасити. Я бачив як їх б’ють. Переді мною пробував вилізти чоловік на барикаду. Я його підштовхнув - він підскочив і виліз. Я спробував вилізти самостійно, та не міг. Прилетіла світо-шумова граната. Мене оглушило. Я вже не плакав від газу. Вже наче й звик. Пробую вибратись знову, аж тут мене хтось ззаду нормально так підштовхнув, і я зміг так вискочити на барикаду. Почався штурм Майдану. Люди сходились-сходились. Олександр Солонтай, Світлана Заліщук. Ми стояли до самого ранку. Ущільнювались, ущільнювались до сцени.

При цьому Анатолій Пікуль, покинувши Шовковичну, ще встиг доїхати на метро до Золотих Воріт. Аж у цей момент - перекрили метро. Вже на Золотих Воротах воно працювало "виключно на вихід". Анатолій купив пляшки молока і повернувся на Майдан:

Я до Профспілок. Зустрівся з Артемом Біликом - це мій товариш по кафедрі в КНУБА. У Артема велика машина і ми могли доправляти поранених до наших підпільних шпиталів, організованих Дмитром Дроботом і Євгеном Найштетиком. Пізніше Найштетик з Друзенком створять медичний батальйон імені Пирогова.

Лінія вже проходила на рівні Інститутська-Профспілки. Майдан горів. Намети палали. Нас попросили подбати про контуженого хлопця. У нього на руках в Маріїнському парку помер друг. Хлопець то відключався, то приходив до тями, плакав, кричав час від часу: "Не помирай!".

Сказали, що багато людей накопичилось у греко-католицькій церкві на Львівській площі. Приїхали туди, а ми там не потрібні, повернулись на Майдан. Профспілки вже горіли. Від барикади ми несли поранених, до барикади - шини.

Зранку я поїхав спати. Вдень 19 лютого ми купили в Гостомелі бронежилет та двадцять шоломів. Передали їх Львівській сотні, яка якраз прибула на Майдан. Ніч провели на Майдані, зранку чергував в лікарні на метро Дружби Народів. Прочергував там. Поїхав додому. Телефон сів. Я вирубився на ліжку. Прокинувся. 16:00. В Інтернеті вже писали про розстріли.

Це не той стан, який хочеться пережити знову і знову. Мені довелося впорядковувати для сайту ЄвромайданSOS фотографії та інформацію про вбитих. Зводити до купи списки поранених, читати і перечитувати ці історії, дивитися їхні фото. Списки тих, хто в розшуку. Іноді вдавалося скоротити списки розшукуваних, бо багато прізвищ записані з голосу. В ЄвромайданSOS ми багато знайомились, досі дружимо. Але щоб я сказав. що хочу ще раз опинитися в цьому - ні. Я відсторонився. В армії, коли мене мобілізували в 2015 році, воно мені ще снилося. Я з тих пір спати не можу.

20-21 лютого по Троєщині ходили наші гопніки з району і шукали тітушок. Я знав декого з цих хлопців, в інші часи я б їх боявся. Але гопнікам трохи зап@дло, коли на їхню територію тітушки заходять. Ми теж ходили по Троєщині і патрулювали. Це краще як вдома сидіти. Хтось пішов захоплювати райвідділ міліції на Драйзера. Його оточили. Всередині там було темно і пусто. Зачинено.

Костянтин Галамага, консультант з продажу нерухомості, на той момент працював інженером на Південному гірничо-збагачувальному комбінаті (ЮГОК) у Кривому Розі. Здійснив з десяток поїздок на київський Майдан. Щойно стало відомо про події 18 лютого одразу вирушив в дорогу. Він згадує ці ночі:

Ми виїхали 19 лютого. На середині дороги в Кропивницькій області стаціонарний пост ДАЇ. Спиняють, перевіряють. Кажемо: "В Обухів! На роботи". Відкрили багажник, а там екіпіровка, каски, рюкзаки, їжа. Віддали документи. І аж тоді ДАЇшник нахилився до мене, і стиха сказав: "Дожміть цих гадів".

Я з Кривого Рогу 90-х. Я дуже добре знаю, за що ми боролись. Вілкули нікуди не дінуться самі по собі. Я стояв за себе. В Україні, яка буде занурена в "русский мир", в колонії я не готовий був жити. Раніше, я боявся, що я ідіот, що я один. Що це лише мене одного турбує. Після непідписання Януковичем Євроасоціації, я пішов на свій перший, усвідомлений у дорослому віці, одиночний пікет до виконкому у Кривому Розі. Коли я підійшов, там вже була сотня людей. Одиночний пікет був лише в моїй голові, в моїй уяві.

Хоча я пам’ятаю як "патріоти" в середині січня писали, ця фраза запала мені, роздратувала мене: "Майдан себя исчерпал, так и не реализовав". Я цю фразу заскрінив, зберіг для себе. Мудаки. Питання ж стояло - чи відбуваємось ми як люди.

Ми підходили до Майдану. Дуже гупало. Безперервно. Оцей момент наближення до Майдану пам’ятаю - стає трохи страшно. Було бажання втекти, сховатися. Хтось закликав жінок покинути Майдан, а жінки не покидали. Деякі сотні дзвонили: "Виходьте звідти, ми евакуювалися, влан В, діємо в підпіллі". Все спалене. Провіанту не було. Намети, які не спалила Беркутня, ми палили самі, щоб підтримувати вогонь.

Ми підійшли до кордону біля стели засновникам Києва, кут з профспілками. Повністю весь периметр - вогнище. Хлопці тримали дерев’яні щити. Звичайну фанеру. Символічний такий захист, живий ланцюг. Одні тримали, присівши. Другі тримали щити, стоячи над перишими. Трималися на барикаді, на підйомі, на згарищі, чорне все. Хтось кричав: "Потрібна заміна!". Значить у когось затекли руки чи ноги. Ти якщо можеш, міняєш його.

В якийсь момент нас почала брати на таран поливальна машина. Перехрестя Інститутської і Хрещатика. Він мав проїхати і міг би розкидати людей. Звідусіль люди почали кидати коктейлі Молотова, але незапалені. Вони розбивалися, і просто були водичкою. А потім закинули ще один - запалений. Все спалахнуло.

Беркути - вибудовуються в клінч, щоб іти на таран. Ти наче в Середньовіччі. Агонь! І оце постійне відчуття, що залишається так мало дотиснути. Стояли так до сьомої ранку.

Прилетіла граната. Розірвалася прямо в Миколи під ногами. Він завмер. Так наче був контужений. Я почав його відтягувати. Це була газова граната. Унього до сих пір бувають напади. Він досі лікується.

Я помітив - світає. Це неймовірний момент: я обертаюсь і несподівано бачу - десятки людей, бабусь, матусь, чоловіків, один за одним стікаються на Майдан з торбами. З’явились також потужні, гарні, вимуштрувані хлопці - Львівська сотня. Як вони вибачалися, що затрималися! Ми протрималися до приїзду Львова. Ми йшли спати і мені раптом здалося, що в мене глюки. Інститутська повністю розступилася, наче запрошувала в капкан. І я з собою сперечався: "Це твої фантазії, це на межі, глюк".

Олександр Солонтай, голова політичної ради партії "Сила Людей", понад 15 років працює в Інституті політичної освіти. Про всі дні Майдану, про неспроможність та небажання опозиції діяти рішуче, про методички революцій згадуємо разом. Я спитала чим для нього є Майдан і пам’ять про ці дні. Відповів:

Трагедія.

Я не брав участі у Мирній ході. Бо це не була Мирна хода. Це була хода, яку організувала опозиція на чолі з загонами Самооборони, які були під контролем опозиції. Зокрема партії "Батьківщина, якою керували Турчинов, Яценюк, Парубій.

Початок 18 лютого я зустрів на Майдані. Вранці 18 лютого була нарада в офісі Ради Європи для дипломатів про ситуацію в країні. О першій годині на Золотих Воротах була нарада майбутніх засновників Реанімаційного Пакету Реформ. Тут же ми дізнались про розгром Мирної ходи.

Я бпчив: метро перекрите. ДАЇшні пости виставлені скрізь. Купа СБУшників та оперативників МВС перевдягнуті в цивільне на Майдані. Я пройшов повз СБУ - повна мобілізація СБУ. Пройшов біля Державної служби охорони - повна мобілізація ДСО, зайшов на Майдан - бачу половина лідерів опозиції згортаються і йдуть. Влада зачистила Грушевського, Європейську площу, Інститутську. Водночас Хрещатик, Майдан, КМДА, Профспілки - були зайняті протестувальниками.

Солонтай і Дробот виходять на Майдан 30.11.2013 

Штурм почався. Почалося насилля. Люди відповідали насиллям на насилля. Це прийнято називати самозахистом. Це так, але все одно це насилля. Для мене - психологічно. Тому я не зміг переступити бар’єр того, щоб брати участь, у тому, щоб кидати каміння, чи запальну суміш, чи брати палицю і бити міліціонера, я не хотів. Водночас було зрозуміло, що в жодному разі не можна йти.

Якщо люди підуть, то Євромайдан загине, людей доб’ють, а Україна не вийде на європейський шлях. Якщо мирні люди розійдуться, то та частина людей, яка здатна битись з міліцією, залишиться одинока, їх буде дуже мало, позаду них не залишиться людей, це не даватиме їм сил, і тоді зметуть всю площу.

Я залишився до 7 ранку. Відбувся перелом - Внутрішні Війська та Беркут знасилені і в них підмоги вже не могло бути. У них резерви були вичерпані. Застосували резерви 18 ввечері на штурм Майдану, бо перша частина була застосована ще 18 лютого вранці, коли "затушили" опозиційну ходу.

Про те, що влада вирішила стріляти в людей було відомо в обід 19 лютого. Влада оголосила АТО - це право застосовувати зброю. Це Янукович дав команду: "Мочіть". Святослав Цеголко запросив мене в ефір 5 каналу, я пояснював людям - це фіктивне АТО, чим більше вийде зараз людей, тим менше наміру стріляти.

19 лютого ввечері Беркут перепочивав, ВВ зализували рани, люди переосмислювали те, що сталося 18-го. Щодо ранку 20 лютого, то ВВ і Беркут відходили. Інстинктивно народ кинувся вперед. Люди ж прибували. Але й зі сцени закликали. В результаті силовики прикрилися, розстрілюючи людей.

Вони могли стріляти попереджувальними, над головами, щоб народ не наступав, але стріляли на ураження. Ще 18 лютого вони почали вбивати людей масово. Якби лише 20 лютого, то можна було б сказати що це - ексцес виконавців та наслідок фальшивої АТО. Але 18 - вбивали, 19 - оголосили АТО і дали право вбивати, 20 - продовжили вбивати. Це була позиція влади.

Я прибіг зі сторони Малопідвальної. Це зі сторони McDonald's. Я бачив як підстрелили дівчину. Бачу - падає і за шию тримається. Бачу - люди лежать на землі. Питаю: "Чого"?. Відповідь: "Бо стріляють. Я інстинктивно побіг вперед. Я бачу - там люди. Кричать: "Там стріляють!". Я не розумію, що відбувається. Я не міг повірити, що аж так стріляють! Це не було видно, як зараз можна подивитись на відео. Я бачив: рухаються люди і всі кажуть: "Стріляють!". Але решта стоять. Інші лежать. В мене не стріляють же! Перед сценою не стріляють же ні в кого. Перед сценою люди стоять живі. Я пробігаю крізь сцену. Люди стоять біля Майдану - не в розтічі. Я пробіг через весь натовп і на Інститутську наверх, де перед тим вже постріляли людей. Коли я добігав сходами до банку "АРКАДА", мене збили з ніг місцеві депутати з Тернопільщини, повалили на землю, відтягнули на узбіччя, притисли. Я в шоці. Лише після цього сказали: "Не шевелись. Тут стріляють. Лежи". Питаю: "Багато постріляли?". "Дуже багато". Ми підповзли до бетонної перегородки перед метро, вона захищала від снайперів. Ще, кажуть, може стріляють і з готелю "Україна". А якщо з готелю "Україна", то це ж ми мішені. Ну, кажуть, що останні хвилини не стріляють. Але готель "Україна" був з усіх сторін нами оточений. Людей повно. Страшно.

Постріляних почали зносити в готель "Україна". Ми заходимо - трупи несуть. Ми в принципі вже розуміли, що снайпера немає, але про всяк випадок пройшлися по всіх поверхах готелю. Звідти якраз видно АП, Інститутську, Банкову, НБУ, спецпризначенців, БТРи, людей в чорному зі зброєю. Ми спустилися, і стало ще гірше. Бо в цей момент принесли ще більше трупів. А потім виявилося, що це ще не всі трупи, бо частина лишилася біля сцени і біля Головпоштампту.

Я був в червоній куртці. Вона була вся в сажі. Вся ця копоть навколо. Я пам’ятаю - я дивлюсь на ці трупи, я в глибокому шокові. Глибокий. Глибочайший. Транс.

Півтори години відновлююся. І далі діємо. Як?

Майдан відрізнявся від інших революцій тим, що це "революція-повстання". Позапланова революція. В цьому була її велика слабкість. Доводилось імпровізувати. Повинен бути якийсь етап підготовки, але тут не було нічого. Увесь час діяли експромтом, інтуїтивно.

Складність полягала у тому, що народ вірив, що в суспільства є опозиція, що лідери опозиції дійсно проти режиму. А лідери опозиції петляли. Вони намагалися зловити хайп від народу, якщо знесе Януковича, але одночасно і не розсваритись до кінця з Януковичем, щоб не сісти як Тимошенко в тюрму. Наприклад, 1 грудня намагалися зібрати мітинг біля пам’ятника Шевченка, а не на Майдан. Маємо результат - народ на Майдан прибув. Бо народ вирішив йти ходою, лідерам опозиції довелося приєднатися.

Найважливіше, що громадяни реагували рішуче і на дії влади з правоохоронними органами, які служили незаконній владі; і на дії інших громадян, яким зносило дах, бо їх провокувала до незаконних дій незаконна влада. Таких прикладів багато, але один з них - це приклад Бутусова, який разом зі мною стояв перед радикалами, перед трактором на Банковій. Ми сказали: "Ми такі самі, як ви. Якщо ви хочете бити правоохоронців, то бийте нас тоже". Роззлючені громадяни сказали: "Окей, будемо бити і вас тоже".

Дивись на фото. Вістря залізячної труби націлене в обличчя. Бачиш руки на фото, які тягнуться до мене, саме вони перехопили трубу. І я це бачив тоді. Я прикрився, але я бачив. Я думав, куди перекочуватись, але не міг, бо мене били ногами з двох сторін.

Фото взято з мережі. Автор - Ілля Варламов.

Я знаю хто перехопив. Я знаю, хто нападав. Я бачив, хто Бутусову голову розбив. Це громадяни України, які сповідують радикальні погляди. Хоча радикали і поліція знайомі між собою, бо їм часто доводиться перетинатися, в силу своєї життєдіяльності, але тут вони були один проти одного з ненавистю. Це не була домовленість чи змова. Це хлопці, які вийшли на Майдан. І вже по ходу так чи інакше брали участь у різних подіях.

Це ж день, коли люди полювали на правоохоронців. Правоохоронці тікали врозтіч з усіх точок центру Києва. Люди біжали за правоохоронцями, тому що правоохоронці перед цим побили студентів. І людей було багато. І люди розуміли так: "Треба схопити любих правоохоронців і дати їм пі$дюлєй". Правоохоронці ховалися. Втікали з Майдану, з Грушевського, з Інститутської, з Маріїнського парку, закривалися у дворах Кабміну, Ради та Адміністрації Президента.

Поліція мала б перейти на сторону народу, і революція б завершилася за один день. Але вони цього не зробили. Не зробили, бо вони були корумповані, бо лідери революцї не викликали довіри. І поліцейським і всім керівникам цього корумпованого менталітету було незрозуміло до кого переходити. Лідерів опозиції вважали ряженими, фейковими.

Опозиція тоді - це люди, яких суспільство вибрало на виборах. Вони були лідерами опозиційних фракцій "Батьківщина", "Удар" та "Свобода". Виборні особи. Ми решта - були лідерами громадської думки, до нас прислухалися, але не більше. Чи могли ми поміняти так одразу наші професії і перейти з професій - вчителів, медиків, військових, журналістів, столярів, пекарів, м’ясників, програмістів - в політики, організатори та полководці?

Сергій Перникоза, правозасхисник, експерт Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів.

Усі зробили свою справу, окрім політиків. Вони свою місію провтикали. Задача політиків - домовлятися. Я мав діалоги з міліцією - в більшості випадків це спрацьовувало.

Наприклад, ніч в грудні, коли намагались прочистити Інститутську. Була дана вказівка - пробити коридор. Відтіснили мітингувальників. Стоїть шеренга космонавтів і шеренга людей. А між нами, речі: одяг, намети, сумки, рюкзаки, їжа. Я підійшов до Косюка. Кажу: "Шановний міліціонер, Ви відтіснили людей, а комунальні служби прибирають дорогу. Це ж крадіжка речей. Я дам п’ять мітингувальників. Можна ми самі приберемо наші речі?". Він не сильно заперечував. Ми як мурахи шмигали і збирали речі. Якийсь інший міліціонер кричав нам, що ми мародери. Я йому відповів: "Самі ви мородери. Нам начальник ваш дозволив".

Люди комунікували з міліцією на рівні шеренги - це важливий психологічний момент. Вставляти троянди в щити - це добре, але самі політики нічого не зробили в цьому напрямку.

Водночас я проводив тренінги на Майдані і пояснював людям, що ми маємо право затримувати міліцію, яка вичиняє кримінальне правопорушення. Закон тиснув на людей, багато хто не вірив, що міліції можна законно чинити опір.

У ніч, коли горіли Профспілки, я був. Я вважав, що моя присутність важлива. Коли людей почали розстрілювати, я був на телебаченні та розповідав про Майдан.

Коли люди помирають завжди важко. Або навіть, якщо вони не померли, а око втратили чи півобличчя. Я маю право на емоції. Згадувати події розстрілів, або які передували цьому, - важко. Неспання, недоїдання, вся ця фігня, яка почала відбуватись. А ти не можеш допомогти, то це засмучує. Але моя головна претензія до політиків - політики не відпрацювали те, що мали зробити. Головна думка, яка досі лякає - можна було уникнути багатьох речей. Якби політики не тягнули назад, не ходили домовлятись з Януковичем, підписували якусь хр%нь.


Похід до Януковича

Політики могли сказати: "Тепер ми влада, слухайтесь нас". Але ніхто з них до останнього не хотів це робити. Опозиція до останнього не брала владу, яка лежала на землі. Роззброювати до зубів озброєний Беркут ходила Леся Оробець: "Товариші, здаєм зброю".

У 2014 році мені казали, що треба негайно сідати і записувати спогади з Майдану. Мені все видавалося це не на часі. Зараз думаю, що п’ять років - це якраз момент, коли треба зупинитись і згадати. Член правління "Харківського антикорупційного центру" Дмитро Дробот розповідає про організацію підпільних шпиталів на Майдані:

Ми зібрались за день до першого грудня. Потрібно було зорганізувати групи медиків на випадок загострення. Ми пішли по Софіївській площі і почали збирати медиків. Написали пост у Facebook. 1 грудня зібрали 60 медиків під МЗС і направили чергувати. До подій на Банковій у нас було лише одне повідомлення - поріз, коли люди вибивали шибки в КМДА.

Усе це було дивне і незрозуміле для нас. Ми готувалися, був створений запас медикаментів, була вже якась комунікація, але зрештою ми все одно виявилися не готовими до подій. Ми зайшли в приміщення комітету Верховної Ради в десяти метрах від гарячої точки, приймали там усіх, хто отримав забої або рвані рани від світло-шумових гранат. Саме на цій базі створилися всі медичні рухи, які в той, чи інший час допомагали людям на Майдані.

У КМДА ми створили невеличкий підпункт, який проіснував три місяці. З грудня ми почали перетворюватись на логістично-медично-аптечну організацію. З’їжджалися автобусами медики з усієї України. Ми їм допомагали з житлом.

Люди не могли отримати медичну допомогу в лікарнях. Коли майданівців привозили в "неотложку" на Лівому березі (БСП), там їх закривали, робили винними, брали під варту, везли в суд. Тому ми створили перший підпільний шпиталь по вул Шевченка. Другий шпиталь був в коворкінгу "Твій формат". У лютому ми вже займалися реабілітацією, вивозили за кордон. Литва, Польща брала людей до себе.

На момент розстрілів ми вже працювали зі списком людей, які пропали безвісти, які загинули. У нас ці списки досі є. Рахували людей на сотні. Усі знайшлись. Були дві людини, які згоріли в Профспілках. Вони знайшлися потім. Це фактично був список ЄвромайданSOS.

ЄвромайданSOS - ми туди давали волонтерів, але ми були різними рухами. Ми - МайданМедики, але дуже тісно співпрацювали. Ми віддавали їм наші дані. Вони були основними хто займався списками, ми були допоміжні. Ми були їхніми руками і ногами. Ніхто ж не говорив що робити. Був хаос. Ми просто їхали туди, де нам задавалося треба бути.

Ніхто не був готовий, що посеред білого дня зі снайперки будуть вбивати людей. Ми займалися роботою з родичами. Організовували частину відправки загиблих додому.

У переддень розстрілів ми вертались на Майдан. Спочатку отримали інформацію про трьох загиблих, потім коли дні через три поїхали в морг за харківськими загиблими, уже бачили більше 50 смертей. Морг був пристосований до цього. Нам також сказали, що якась людина оплатила дорогу додому для всіх загиблих.

Ми приходили в морг. Питали: "Така людина у вас є?" Є. Ми контактували з його батьком. В морзі нам казали - потріба така-то бумажка. Ми отримували бумажку. Або сам батько приїжджав. Брали машину і відправляли загиблого додому.

Усі були в шоці. Це був постійний стрес. Все було як в кіно. Але в той же час було відчуття, що буде ще гірше, якщо зупинитись. Ми думали, що нам не будуть віддавати тіла, але віддавали усіх. Спілкувались з родичамия Пару разів я повідомляв, що їхня дитина вбита. Розповідав про характер поранень і ситуацію.

Не було логіки. Була каскада подій. Ти міг зранку придумати собі створити список, подзвонити тому, тому і тому, а відбувалося зовсім інше. Наприклад, постійно люди були готові жертвувати кошти на що завгодно . Ми всю ніч списуємося з лікарями - що їм треба? Після обіду ми з’ясовуємо, що таке обладнання потрібне для довгого лікування, а базова проблема - відсутність операційного матеріалу, скальпелів. Поки приїде обладнання це тиждень, і ми одразу переорієнтовувались.

Під час розстрілів ми з Солонтаєм ходили по Майдану і не вірили своїм очам. Ми чули постріли, але снайперів не бачили. Я постійно чув хлопки. Відбулося щось, після чого далі жити неможливо.

Сходили на Інститутську. Сходили до готелю "Україна". Знали що там стріляють. Шукали снайперів, але нікого не знайшли. Хоча я не дуже розумію, щоб ми робили з ними, якби знайшли. Розстріли тривали, людей носили

Ми постійно були на Майдані. Ми відчували цю ситуацію. Не питай навіщо ми це робили. Було таке відчуття, що якщо ти загинеш, то це так треба.

https://censor.net.ua/b3112670

Авторські публікації

Газета «Нескорена Нація»

№2 (291)

Жовтень 2019