Портал Українського Націоналіста

Вівторок, 15 жовтня 2019

Українець, який 40 років тому застряг у Естонії, втікаючи від Радянського Союзу, створив у Таллінні маленький «філіал» України.

У центрі старого Таллінна український художник та дисидент Анатолій Лютюк перетворив приміщення колишнього естонського КДБ на маленький «філіал» України. Тепер тут діють Українська греко-католицька церква та Центр української культури. Є також художні майстерні та школа каліграфії для дітей. Нині, коли в Україні триває війна, талліннці передають через центр гуманітарну допомогу, а естонський уряд надає фінансову підтримку українським військовим. Лютюк прагне довести Європі, що до війни насправді ― рукою подати.

Блукаючи старим містом у натовпі туристів, поміж кафе та художніми галереями знаходжу врешті потрібну мені адресу. Великі важезні двері посеред старовинної кам’яної стіни. Попід ними ― кілька скромно вбраних жінок. Вони тримаються вкупі й раз по раз обережно озираються довкола. Чую ― говорять українською. За хвилину двері нам відчиняють і пускають усіх, не питаючи, хто ми й звідки.

Наш

Усередині нас зустрічають собака й кіт. Лишивши верхній одяг у темному передпокої, опиняємось у просторій затишній майстерні. Сюди от-от мають прийти діти на заняття з каліграфії. Вчителька Тетяна розкладає на столах навчальне приладдя. Тутешню школу каліграфії вважають однією з найсильніших у Європі. Коли хтось із гостей зауважує, що це вже не в моді, Тетяна розповідає про Стіва Джобса, який завдяки заняттям із каліграфії вигадав свої унікальні шрифти.

Жінки скромно стоять при вході. З розмови дізнаюся, що всі вони ― військові медики і так само, як я, чекають на Анатолія Лютюка, художника, колишнього дисидента й борця за незалежність Естонії та України, а нині ― важливу постать міжнародного масштабу. Кажуть, саме він координує допомогу, яка йде з Таллінна до України.

― Добрий день! Я ― Анатолій, керівник Центру української культури.

Спустившись звідкілясь ізгори вузькими гвинтовими сходами, він тисне всім руки. Пан Анатолій часто сміється з-під сивих вусів і називає себе дідом. Втім, на діда він зовсім не схожий ― здоровий, підтягнутий. Жінок називає дівчатами й веде до себе в художню майстерню. Показує свої роботи ― він нещодавно повернувся з прифронтової зони, де… малював тварин.

― Якось заєць скочив у танк. Ну, хлопці спочатку дивилися на нього як на гастрономічний подарунок. А воно ще було таке нагле ― полізло, знайшло собі якихось сухарів, розштовхало танкістів, зробило собі місце. І воїни його приручили, купили йому моркви. Відтоді той заєць із ними скрізь їздив.

Жінки всміхаються, їхні напружені обличчя розслабляються. Вони розходяться по майстерні: хтось стукає пальцем в акваріум із золотими рибками, хтось чухає кота за вухом.

― А ось історія про мишу, дуже класна! ― веде далі Лютюк. ― Був такий воїн, який боявся мишей. Якось узимку біда прилетіла ― міни. І до нього прибігла миша. Над головою стріляли, тож вона злякалась і до нього притислася, а він почав її гладити. Так і живуть, він носить її у кишені й годує.

Далі в альбомі ― зображення корови з Мар’їнки. А ще ― лисиця з лисенятами. Є також малюнок солдата, який перечікував обстріл, встромляючи у землю жолуді. А навесні з них посходили дубочки.

Лютюк збирає такі історії. Незабаром хоче видати збірку «Книга доброти» ― адже це не так про тварин, як про людяність. Навіть там, де їй, здавалось би, не місце.

― І ми, і ми також усе саджали! І цибуля в нас була, і помідори, й огірки. Ми навіть свиней тримали! ― радіють жінки. ― Біла Гора, перед Горлівкою. Ми траву косили і їм давали, залишки їжі також.

― А в нас був один хлопець на навчаннях, звався Сергій, ― пригадує хтось. ― Якось його не було, а кішка просто в його спальні народила п’ятьох кошенят. То ми їх усіх потім називали Сергіївними і Сергійовичами!

У майстерні всі сміються. Всі ці жінки в Естонії на реабілітації: живуть і лікуються у санаторії для медиків у передмісті Таллінна. У будні в них процедури, а нині субота, тож приїхали в місто погуляти. Дорогу, лікування й проживання тут для них організував Лютюк.

У передпокої загавкала собака Муха ― то пришла чергова гостя, дівчина Настя з Донеччини. Вона має в Таллінні маленький бізнес ― власне кафе. Усіх жінок-військових медиків вона веде до себе на обід, а потім показуватиме їм місто.

― У них цілий тиждень процедури. А на вихідні вони приїжджають сюди, і ми відповідаємо за них, звичайно, ― пояснює Лютюк. ― Проєкт фінансує Міністерство закордонних справ Естонії. Це вже друге естонське міністерство, окрім Міністерства культури, з яким ми робимо гуманітарні проєкти для України. Це і поранені, і реабілітація.

― Про які суми загалом ідеться? ― питаю.

Лютюк витягує з шафи велику теку з документами.

― Ну от у нас журнал: 50 тисяч євро, 60 тисяч євро, ― гортає сторінки фінансових звітів. ― Загальна сума вже наданої допомоги: медикаменти, засоби дезінфекції, гуманітарна, цільова допомога ― понад 600 тисяч євро! І це лише наша організація, Центр української культури. Для маленької Естонії це шалені гроші.

Утікач

Сорок років тому Лютюк вчився у художньому училищі у карпатській Вижниці. Потрапив до ліберального середовища художників. Вони мріяли про звільнення від Радянського Союзу, а хто міг ― утікав на Захід.

― У Вижниці тоді була невелика організація українських націоналістів, ― розповідає пан Анатолій. ― Звісно, то була більше гра, ми вчили пісень і готувалися до конспіративної роботи. Наслухався байок, що всі естонці, і загалом прибалти, не люблять москалів. Подивився, що звідти близько до Фінляндії і Швеції, подумав ― ну з Естонії вже точно кудись втечу. І приїхав сюди.

Коли Естонія ще була у складі СРСР, тут працювала ціла індустрія з організації втеч поза «залізну завісу». Втім, утекти вдавалось одиницям, а решта ставали жертвами шахраїв.

― Був один серйозний дисидент. Посадили його у «бобік», привезли начебто до моря, на катер. Гроші забрали, довго пливли кудись і врешті висадили на берег. І от десь шоста ранку, ліс, баба якась гриби збирає. Він її шведською питає ― скажіть, як поліції дістатися, здатися хочу. А вона така:  «Сыночек, че-й тебе надо, че-й хочешь»? Виявилося, що та сволота вивезла його на інший бік Чудського озера, а то ― Росія, Псковська область!

Лютюк і собі звернувся до естонських моряків, але перша ж спроба втечі провалилась.

― У моєму випадку прикордонник був українцем, а здали естонці. Пику натовкли, гроші забрали та й відпустили. Якихось серйозних дисидентів, звісно, заарештували б, а всяку шваль, художників ― копняків надавали, та й усе. Так мені й не вдалося втекти. А потім уже вступив тут у художнє училище. Вирішив, як нахрапом не вдасться, то облогою візьму.

Якось мене судили за організацію несанкціонованого мітингу. І багато друзів та організацій хотіли сплатити за мене штраф

Та життя затягло. Він вивчився, зустрів жінку, народилися спочатку один, а згодом другий син. Лютюк очолив групу естонського «Руху» і став активним членом українського.

― Через мою сім’ю йшла така робота: літературу, «Скандинавський вісник» та інші книжки зі Швеції в Україну передавали ― Савичу (Муляві), Славкові (Чорноволу), іншим. Конспіратори. Боялися трохи. В Пітері ще була організація українських націоналістів, і ми там усі час від часу збиралися. Тою організацією керував один зі співавторів Шевченківського словника. Потім, як Союз розпався, ми всі дізналися, що він генерал КДБ.

Лютюк показує мені старі газети. Там купа статей про нього, є навіть фото одиночного пікету. В якийсь момент він стає знаним у Таллінні.

― Якось мене судили за організацію несанкціонованого мітингу. І багато друзів та організацій хотіли сплатити за мене штраф. «Слухай, Анатолію, ну чого ти не взяв отой дозвіл»? ― питав мене суддя, мій знайомий. «Дозвіл довго чекати ― два, а то й три тижні, ― а мені вже було треба», ― відповідав я. «Ось мій телефон, ― казав суддя, ― ти дзвони, я тобі миттю видам усі дозволи!» Отакий класний суд був. Потім суддя ще вибачався, що не може менший штраф дати.

Навесні 1990-го Естонія вийшла зі складу Радянського Союзу. Здавалось би, боротьба з найбільшим його ворогом скінчилась. Як виявилося, все ще було попереду.

Дивак

Ми з Лютюком ідемо лабіринтами майстерень. За класом каліграфії ― сходи у підвал. Там друкарня, старезні великі станки. Поруч стоси саморобного паперу. Його роблять за давніми рецептами, є навіть із пророщеного зерна. Питаю, зараз стільки нових технологій ― навіщо робити його як за давніх часів?

― В людства не така вже й прекрасна перспектива. Треба знати, як виживати, самому себе обходити. Це вміння не має пропасти, ― відповідає Лютюк.

Має він і столярню, яку називає «Ноїв ковчег». Тут роблять дерев’яні іграшки та сувеніри, а навесні та влітку, коли туристів у старому місті багато, ― відчиняють ворота і продають. Виторг іде на Центр української культури. Пан Анатолій також бавиться різноманітними дерев’яними конструкціями. Приміром, зроблений за його кресленнями стіл у столярні спускається зі стелі за допомогою спеціального саморобного механізму і сам розкладає ноги. Заскочені гості дуже смішать Лютюка.

― Колись це приміщення належало лютеранській церкві, а в радянські часи тут був склад КДБ. За сприяння естонського уряду приміщення передали українській громаді, адже ми підтримували Естонію і країна була вдячна. Так утворилася ця українська територія.

Сам відданий вірянин, Лютюк запалився створити тут греко-католицьку церкву.

Колись це приміщення належало лютеранській церкві, а в радянські часи тут був склад КДБ. За сприяння естонського уряду приміщення передали українській громаді

― Я зорганізував громаду, триста людей зібрав. І 26 років ми розбудовувались. У нас були консультанти з усього світу. Запланували церкву, центр української культури, музей. І ми це зробили!

Наразі приміщення, в яких діє Центр української культури, офіційно належать Українській греко-католицькій церкві. Були викуплені в Естонської лютеранської церкви за пожертви благодійних католицьких організацій з Європи та США, а також за підтримки естонської влади.

― Цю церкву Матері Божої Троєручиці у жовтні 2000 року освятив сам Блаженніший Любомир Гузар. Тут моляться за все живе на землі. Музей природи Естонії навіть склав список представників флори й фауни, чиє існування під загрозою, і за них моляться у цьому надзвичайному храмі.

Автором іконостасу став львівський художник Петро Гуменюк. Його брат Андрій намалював серію ікон «Святі в природі». Долучилася також та іконописиця з Латвії Анна Шенке. Лютюк розробив концептуальний проект комплексу, внутрішню архітектуру церкви, пропонував сюжети ікон. Він показує альбом із першими ескізами. Історії про святих, які опікувалися природою, каже, шукав і збирав сам.

― Оце єгипетський святий Гебре Менфас Кідус ― за легендою, птаха помирала, і він напоїв її сльозами. Ось Святий Рох із Франції ― коли він захворів на чуму, його вилікував пес. Серафим Саровський із ведмедем ― він годував дикого ведмедя та інших звірів. Оце блаженна Катерина Пюхтицька ― естонською її називають «Кассі-мама», тобто котяча мама, бо вона дуже любила котів і їм допомагала.

Лютюк так би й малював свої графічні ікони, робив би деревянні іграшки та виготовляв би папір за стародавніми рецептами. Але почалася війна. Нині одна з майстерень вщерть заповнена гуманітарною допомогою ― тут і одяг, і медичне спорядження.

Волонтер

Поки не почалася війна, Лютюк приїздив до України вкрай рідко ― надто багато вже пов’язувало його з естонським життям. На початку 2014-го він якраз був у Норвегії, жив якийсь час у тамтешньому монастирі.

― Ми ще у націоналістичному гуртку готували себе до війни з кадебістами. Але я ніколи й гадки не мав, що все буде так серйозно. Щоб стріляли й різали… То в 2014-му я вперше поїхав у Артемівськ, Бахмут зараз. А потім пішло. Біля Гранітного був, біля Дебальцевого, якраз поруч із коридором. Щороку по кілька разів.

Естонський уряд допомагає Україні через Лютюка та його громадську організацію, а він на прифронтових територіях шукає, кому і яка потрібна допомога. За кожну людину ― сувора звітність. Разом із Лютюком на фронт їздять допомагати сини, а якось поїхала й невістка. Ця естонська дівчина, що народилася та виросла у вільному Таллінні, вперше побачила війну, до якої насправді ― рукою подати.

― Для неї то був шок. Дві години льоту до Києва, далі потягом до Дніпра і ще трохи старим маршрутним автобусом. А там усе, як у воєнному кіно ― втім, ці нереальні речі насправді аж надто реальні.

Лютюк уже звик бачити у прифронтовій зоні бідність та відсутність моралі або навпаки вчинки високої моралі. Але є річ, якій він щиро радіє, ― коли десь поблизу окупованих територій все одно бачить, що це Україна.

― У Старій Авдіївці натрапили на хату, дід сам живе. Собаки нема, бо підірвалася на розтяжці. Зайшли ми до тієї хати ― сидить дід, електрична плитка радянська, він якусь консерву собі гріє, телевізор старий стоїть, передачі московські показує. Ми йому поїсти принесли. Говоримо з ним російською. А він як почув, що між собою ми українською, то й собі перейшов на нашу. Кажу: «Діду, а шо ви придурюєтесь?» А він такий: «Та хто вас зна: по-руськи, так по-руськи».

Хепі-енд

У дворі Центру української культури Лютюк спорудив сім дерев’яних механічних статуй. Вони символізують сім головних гріхів ― гординю, жадібність, гнів, лінь, хіть, обжерливість та заздрість. Кожна може рухатися й обертатися і розповідає цілу історію.

Ось історія про гординю, яка у християнстві завжди була найбільшим гріхом. Коли людина почувається рівною з Богом ― коїться найбільше зло.

Спочатку я бачу фігурку діда з крильцями:

― Цей дід був дуже добрим, тримав овець, гроші всім позичав. А потім загордився, ― Лютюк повертає фігурку, і дід ― уже насуплений з мечем… Врешті марнославного діда великою турботою повертає до праведного життя маленька онука. Історія у Лютюка закінчується щасливо ― як і історії решти гріхів. Він проводжає мене до воріт із вірою у свій, український, хепі-енд.

http://www.reporters.media/staryj-iz-kryltsyamy/

Авторські публікації

Газета «Нескорена Нація»

№2 (291)

Жовтень 2019