Шухевич планував підірвати пам’ятник Леніну в КиєвіЗв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича Дарія Гусяк у розмові з оглядачем тижневика ZIK Антоном Борковським розповіла, яким був легендарний провідник у житті і що читав, про що говорили Шухевич та Олекса Гасин, коли чистили відро картоплі, чому Шухевич хотів, аби Дарія Гусяк вийшла заміж за східняка, і чого бракує нинішнім політикам. Певно, лишилося небагато людей, які бачили живим Романа Шухевича. Він був надзвичайно товариським та веселим, любив гумор і дуже тонко сприймав його, дотепував сам. Навіть «за тих» умов хлопці могли нормально жартувати – хоча всі здавали собі справу, що є смертниками. Це були переважно сільські парубки, дуже витривалі й завзяті. Відділи, сформовані з міських, від них відрізнялися – були не так розвинені фізично, а може, й духовно. Вперше я побачила Шухевича, коли у Грімному створили криївку. Хлопці привели провідника (Дарія Гусяк наголос ставить на другому складі. – ZIK) і пішли. Незважаючи на конспірацію, я знала, хто це, – другою підпільницею, яка створювала родину для прикриття, була моя мама. Ми там жили з фіктивними документами, замельдовані як поселенці, – сільрада дала нам дозвіл зайняти половину плебанії. У березні 1948 року до нас раптово заявився дільничний. Прийшов несподівано, не з вулиці, а з боку священика через сіни. У селі ми казали, що є кравчинями і, аби не було підозр, доводилося комусь щось шити, але людей ми не дуже приманювали. Священиком, до речі, був східняк-українець, він виголошував дуже патріотичні проповіді, здається, належав до Автокефальної церкви, а втік до Галичини, аби не бути заарештованим. І хоч не мав до нас жодного відношення, це його не врятувало. Не знати, чи навмисно дільничний пішов до нас через священика… Сама криївка була коло печі у великій кімнаті, у покої був і параван, за яким у разі чогось хлопці ставали. Вони і цього разу встигли сховатися за завісу, але дільничний зі словами «здравствуйте, как ви тут живьотє», попрямував одразу туди, хоча в нього не мало бути підстав для підозр. Почалася стрілянина. Міліціонер вискочив через подвійні зимові шиби – вибив їх головою. В нього ще раз влучили. Він стріляв з автомата, але вже хитався. Хотів утікати поза хату, але його добили. Ми поспішили до лісу – якийсь господар вивозив гній на поле саньми, хлопці допомогли скоренько скинути той гній і ми поїхали. Там розійшлися. Заночували в сусідньому селі. Вночі зачалася їзда – мотоцикли, машини. Ми не спали (який там сон) – і так до ранку. Вже як світало, поїхали до Львова. Я зустрілася з Шухевичем. Він нічого не питав – сама розповіла, як усе було. І, дивлячись на мене, розумів – кажу чисту правду. Йому не доводилося нічого уточнювати – психологом був надзвичайним. Мене він кликав «подруго Нусю» – мала псевдо Нуся. У присутності сторонніх так не зверталися – лише так, як писалось у наявних документах. Шухевич був надзвичайним конспіратором. Михайло «Зенко» Заєць, який п’ять років був охоронцем Шухевича, дуже добре виробляв документи й печатки, водночас був відважний і кмітливий. Якось вони двоє йшли з Білогорщі, аж раптом засвітили прожектори, то вони й залягли і стали стиха розмовляти. Зенко й питає Шухевича: «Як думаєте, де зараз провідник, – в Україні чи за границею?» «Та ж в Україні, в Україні», – всміхнувся той. Зенко не знав, що є охоронцем головного командира, – можете собі уявити рівень конспірації! Конспірація – то ціла наука. Але, наприклад, з вусами я Шухевича ніколи не бачила, а знала його від осені 1947 року. Охорони багато не мав – для прикриття часто ходив лише зі зв’язковою. Як приклад, ішов він із підпільницею Мартою лісом, а треба було перескочити широченький потік. То питається Марти: «Будете скакати чи, може, роззуватися?» – вона відповіла: «Та ж якась спортсменка, то перескочу». Після того довелося палити вогонь і сушитися, бо дістала би запалення легень... Мав переважно при собі пістолет і гранату, часом автомат. В Марти був тільки пістолет. У цей час хлопці хвилювалися, бо не знали, йти зустрічати його чи ні, то страшенно здивувалися, коли побачили Шухевича, – зібралися провідники з інших теренів, треба було домовлятися про зустріч на весну щодо подальших дій, визначати місця. У Городоцькому районі був провідник «Юрко», якого Шухевич дуже цінував і якому дуже довіряв. Провідник звернувся до нього, аби той влаштував криївку і дав мені координати. Я зустрілася з місцевою господинею. Вона спочатку дуже боялася, але потім звикла до Шухевича: я не знала людини, котра не захоплювалася б ним – він притягав як магніт. Але ніколи не працював над прилученням людей до себе – не робив зусиль, був природнім. Шухевич умів із будь-ким знайти спільну мову. Хлопці наші були переважно із сіл – він їхні душі знав наскрізь. Вони просто гинули за ним, кожен був готовий вмерти за провідника. Він був у всьому взірець. Але вже як мав ревматизм, було йому важче. Дуже відчував серце і скаржився на коліна, часом казав: «Скоро я вже буду вмирати». Ніби й жартома, але знав, що рано чи пізно… Господиня просила: «Ой, не вмирайте, нам так буде скучно без вас». Зв’язкова Галина була дуже зайнята, постійно виконувала якісь обов’язки, десь їздила – а треба було і зварити, і випрати. Господиня ж тої хати, де була криївка, майже нічого не робила, вона була лінива (хай Бог простить – вона вже не живе). То варила Галина, порядки робили хлопці. Скромність провідника меж не мала – аби полегшити обов’язки зв’язковій, займався огріванням хати (палили тоді вугіллям), чистив картоплю. З лісу його повезли до Львова, де вже підшукали хату, й до нього почав приходити лікар лікувати від ревматизму. Галина Дидик давала йому уколи. Я приходжу – він у доброму настрої, бо лікування допомогло, і з гумором розповідає, як то Галина на ньому вчиться уколи робити. Через хворобу дотримувався дієти – яблука й овочі були йому конче потрібні, але ніколи не погоджувався, аби щось спеціально для нього варили. І в лісі, і в хаті їв те, що зварили, – ніколи не перебирав. Якось приходжу, а вони сидять з Гасином на стільцях, між ним відро картоплі. Сидять із ножами і дискутують. Через це робота їм йшла дуже поволі – то візьмуться за картоплю, то лишать її – завзято переконували один одного. То як я прийшла, перебрала ту картоплю. Гасин мав надію на американсько-російську війну, Шухевич ніколи не покладався на подібне й відмовлявся їхати за кордон. Іншого разу зустрілися Гасина жінка, Гасин і Шухевич. То жінка й каже: «Ви ж бачите, що боротьба завершується, вас вже майже викінчили. Чого б не поїхати за границю і зберегти себе?» У відповідь пролунало: «Пішки я вже не дійду, а літака не присилають…» Був дуже ошатний. Жодних відзнак не носив. Хлопці собі погони чіпляли всякі, а Шухевич – абсолютно нічого. Найприродніше його образ передає фотографія, де він стоїть, широко розставивши ноги, у кашкеті й куртці. Був худий, але потім через серце почав поправлятися, набрякати. Постійно займався руханкою і був надзвичайно працьовитий. Провідник був дуже релігійний, та й хлопці молилися без підказки. Одного разу він сказав: «Моліться, хлопці, моліться, бо молитва часом краще помагає, ніж зброя». Якось Шухевич був дуже зосереджений і засмучений – отримав інформацію про великі арешти священиків, серед яких мав багато знайомих. Він це все дуже болісно переживав (час був тяжкий для нас усіх), мовчки ходив кімнатою і гриз зернини якоїсь крупи – певно, то його заспокоювало. Серце Шухевичеві дуже дошкуляло. Лікар вимагав, аби він лягав на годину по обіді. Засинав чи ні – в хаті мусило бути тихо, хоча сам він того не вимагав. Лежав із головою, відхиленою на бік. Лежав рівно годину і вставав – певно, стежив за годинником, бо будильника не було. Слухав англійські й німецькі програми по радіо: німецьку добре знав, англійську вдосконалював. Читав не лише газети, а й художню літературу різними мовами – тою ж німецькою і російською (Лермонтова, Толстого і Достоєвського). Але на першому місці був Шевченко. Цікавився й сучасною літературою – пригадую, тоді з’явилися твори Малишка. Провідник дав доручення дізнатися, що ж той собою являє, чи він патріот України, бо щось проглядало з його віршів. У лісі якось Шухевич мав книжку віршів Малишка. Антисемітом не був – Шухевичі в часі війни переховували жидівську дівчинку, сусідську дитину. Провідник доклався, аби її прийняли до сиротинця – за німців наші люди були всюди. Вона вижила. Це ж було як із Шептицьким: він був українським патріотом і переховував жидів – християнське сумління йому не дозволяло дивитися, як людей ні за що мучать. З жидами тоді українці, може, особливо й не дружили, але й ненависті не було. Мене шокувало, коли почала дізнаватися, як їх винищували… Шептицький з Шухевичем коротко зустрічалися, як німці прийшли і зайняли Львів. Митрополит співчував провідникові, бо той знайшов замученого брата у тюрмі на Лонцького. Розмова була коротка, та й що він міг порадити Шухевичеві? Хіба молитися, аби українці витримали терор. Шухевич мав абсолютний музичний слух. Я трохи на гітарі грала, якось тихенько бренькала і взяла неправильний акорд – він одразу почув. Поправилася, то він сказав: «От тепер добре». Голос мав приємний і співати любив. Як у лісі хлопці затягали потихеньку щось, то й він із ними. Був дуже товариський. Якось зібралися ми, а на всіх лише два ліжка – комусь треба було спати на підлозі. Провідник запропонував жеребок кинути – спати на підлозі випало йому, то й спав. Тягнула тоді жеребок і я. Пригадую, що дуже змерзла – натягнула собі того коца аж на голову… Чи вміла я стріляти? Та пробувала (всміхається. – ZIK). Батько мав пістолет «сімку» (сьомий калібр. – ZIK), опікувався допомоговою касою, хоча у ній грошей ніколи й не було. То давав стрілити – мені й сестрі. Потім і хлопці мені давали стріляти. Я незле стріляла – мала око непогане, поцілити могла (всміхається. – ZIK). Остатньо провідник носив якийсь закордонний пістолет «сімку» – менше заважала, і хоч кулі мала, може, й не надто великі, але також годилася. Утікати ніхто і не думав. От я, наприклад, за природою не дуже революціонер, але така була загальна атмосфера, що всі, хто любив Україну, мусили підключатися до боротьби – просто почувалися до обов’язку. Той стан складно описати, коли людина кожної хвилі готова вмерти за Україну. І це були не просто слова. Білас уже зі шнурком на шиї казав – шкодує, що не може продовжити боротьби. Після того, як стратили Біласа і Данилишина (бойовиків ОУН, страчених 1932 року. – ZIK), антипольські настрої завирували. У нашій школі вчився хлопець на прізвище Білас (я тоді й не знала, що це його родич), то вчителька його шарпнула об лавку так, що дитині кров потекла. То у школі зняли портрет Пілсудського, а там скла не було, взяли й очі викололи. Як усі забігали! Але й наша преса галас зчинила і ту вчительку таки зняли з роботи. Шухевич ніколи не сумнівався, що Україна буде незалежною! Дуже важлива його фраза: «Я розумію, що навіть якщо вона стане незалежною, то не буде такою, за яку ми боремося сьогодні». Він і 60 років тому розумів, що буде отака ситуація, як тепер, – влади добровільно ніхто не віддає. І навіть як стане вільна Україна, то буде боротьба і за її, як би зараз висловилися, український зміст. Тепер хтось це назвав би хобі, але це була справа всього його життя – зорганізувати збройну силу. У 1950 році Шухевич не приховував, що боротьба завершується – про це він говорив відкрито. Але не вважав, що ми її програємо, – вона припиняється «з огляду на обставини, бо совєцька влада опанувала ситуацією». По війні я літала до Москви, до Києва їздила поїздом. У Москві мала завдання з’ясувати, яка ситуація, як міняються постові, скільки людей біля американського посольства, але акції проводити не доручали. Складно сказати, для чого це було треба, бо ж для виконання потрібні чоловіки… У Києві досліджувала місце, де стояв пам’ятник Леніну, – певно, Шухевич мав намір когось послати його демонтувати, закласти динаміт та й висадити. Знаєте, совітів з польським режимом просто не можна порівняти! Ніде такої поліційної системи не було, як у Радянському Союзі. Майже у всіх тодішніх державах були якісь християни при владі, тож і діяли по-християнськи, а тут диявол панував і керував тим усім. Про слідчу тюрму розповідати не можу – намагаюся забути про це, бо просто хворію, коли згадую. Мою сестру тоді арештували, я її навіть не розпитувала – просто фізично не могла того чути. Її так збили, що вона вдвоє зігнута ходила, не могла випростатися. Масово застосовували таке: спочатку більшовики арештовують, потім кудись везуть, а ніби упівці в дорозі відбивають й засуджують, що ти зрадник і в тюрмі ніби «розколовся» і знову катують, а потім більшовики ніби відбивають і докатовують. Застосовували навіть психотропні препарати. Били мою маму, аби я заговорила, – що може бути гірше? Часто били дитину при матері, аби та сказала, де криївка. А найгірше – вони садистично насолоджувалися цим... Шухевич завжди звертався до людей на «ви» – до хлопців-повстанців, а тим більше до жінок. Й коли у тюрмі мені передали записку від нього, у якій до мене він звертався на «ти» (мовляв, Нусю, не впирайся, бо все пропало), я зрозуміла, що провідник того написати не міг. Навіть у тюрмі. Психологічно витримати 25 років тюрми дозволив хіба гарт. Слідча тюрма – гірше смерті. Там кожен радий був би вмерти – але не давали. А вже тюрма, де ми відбували термін, порівняно зі слідством була раєм, розумієте?! У тюрмі я втрачала лік часу – там утікало життя. Навіть забувала, скільки сиджу: гадала, що минуло 12 років, а вже 13 літ скінчила. Хоча ми там листувалися, перестукувалися, контакти підтримували через дворики. На волі не мали тих книжок, що там: особливо в Верхньоуральську, куди позбирали книжки зі старих бібліотек – на волі творів Соловйова чи Мережковського було не знайти. У таборах наші хлопці були добре організовані, загартовані підпіллям і війною. Хоча там не боролися за Україну – боролися за виживання, за людську гідність, бо доходило справді до жахливих речей. Але таки вибороли – були пом’якшення, внесли зміни до кодексу, вже по 25 років нікому не давали. Михайло Сорока був гуманіст, твердий націоналіст і дуже людяний. Мав здатність, як і Шухевич, притягати людей. В’язні його дуже шанували і приховували від адміністрації його авторитет, який мав у таборі. Але не вдалося… Сорока всім помагав, – у тюрмі було багато гарних людей. Сорока, коли діставав посилку, ділив її на в’язнів чи просто їх частував. Але у тюрмі також діяли свої закони – дехто з наших його критикував, «чому він жидам і москалям дає». То він робив так: ділив на всіх, а зі своєї порції частував кого хотів – і вже ніхто не мав права щось казати. Ніхто! Ми завжди відкладали щось із того, що купували в ларьку, – чи печиво, чи цукор, аби дати новому. Люди зі слідчих тюрем приходили дуже знесилені – ми не дивилися на національність, у критичний час підтримували всіх. На прогулянці нас (жінок-арештанток. – ZIK) засипали записками. У тюрмі чоловіки дуже перечулені – кожному хочеться якесь тепле слово почути, записку від жінки дістати. Ми тим були дуже змучені, бо неможливо всім писати. Та й за це доводилося час від часу у карцері на хлібі й воді сидіти. Запискою ти собі ніби волю робиш, але за волю треба платити. Щодо Василя Кука більшовики, певно, мали якісь плани, але ситуація мінялася і, видно, щось не вийшло – чи він не погодився. Але комбінацію якусь хотіли розіграти. Закиди на його адресу були – кожен має право на власну думку. Але Кук не мав кого видавати. Він міг із собою покінчити, але його смерть була непотрібна. І я не засуджую Кука, що він не вмер. Лишився живим. Багато корисного зробив. Але я не зустрічала людини, яка від нього потерпіла: чого ж іще треба? Кук і Шухевич були різні. Кук багато робив для організації, але в мене було враження, що Шухевич не мав з ним таких стосунків, як з Гасиним, хоча вони й мали розходження, а з Куком ніби більше погоджувався. Водночас Кукові бракувало вміння говорити з людьми на будь-якому рівні. Діаспора Кукові не довіряла. Але то таке: всім конче треба, щоби герой помер… Як би зараз повівся Шухевич? Ніхто так не розумів проблем Східної України, як він, – то була би зовсім інша ситуація. Якось він мені жартома сказав: «Подруго Нусю, я вам ні за кого не дозволю вийти заміж, крім як за східняка». То був жарт, але там була глибока думка – він невипадково поставив на чолі УГВР (Української головної визвольної ради. – ZIK) східняка Кирила Осьмака – його обирали, але його треба було знайти і переконати. Шухевич казав щось на кшталт: «Їх можна лише жаліти – вони більше терору зазнали, ніж ми. Нам слід бути поблажливішими до них, мати терпець, аби вони могли віднайти своє коріння і повернутися до нього. Це не їхня вина, на кого їх перетворили терором, – треба над ними працювати». Зараз він міг би все змінити: Шухевич був не лише солдат чи воїн – він був політик. Якось у школі я запитала старшокласників: хлопці, чи є серед вас хтось, хто був би готовий вмерти за Україну? Нікого. Потім хтось похопився: «Нуу, я би вмер». Зараз про це не думають – тоді ж про це думали кожної хвилини. Треба було жити з тим, що живеш задля того, щоб умерти, – а це нелегка справа. Життя має свої закони, кожна людина хоче жити – і всі ті молоді хотіли жити, але йшли на смерть. Отже, керувало ними щось сильніше, ніж життя. Чи я вірю комусь із чинних політиків? Знаєте, я постійно дивлюся політичні телепрограми: нема у нас політиків – кожен про владу чи про якусь вигоду думає. Не знаю, коли це скінчиться – ця хвороба передається швидше, ніж грип. Корупція так опанувала, що й не знаю, чи є якийсь вихід, – потрібні десятиліття, аби виховати нове покоління. Можна довіряти теперішньому голові ОУН – хоча він і не має доступу до політики, але людина дуже віддана. Навіть із нинішніх кадрів можна зробити щось міцне, але всюди потрібен лідер. То байка, що народ творить історію – хтось мусить повести. Звірята й ті мають лідерів. Нинішнім політикам бракує дуже багато, насамперед не бути прив’язаним до матеріальних цінностей, жити духовним життям, бути ідейним. Де ви знайдете ідейних?! Навіть якщо примудряються за щось проголосувати, то оглядаються, аби не втратити на тому. Гузар – мудра людина, добре, що передав владу молодому. Лук’яненко і Горині – порядні люди, але вони вже відходять. А з теперішніх… Від Ющенка (а крім нього, нікого й не мали) не можна було вимагати, аби він був Наполеоном. У Тягнибокові я щось не певна. Та й навряд чи вибори щось змінять – не видно перспектив, опозиція то єднається, то ні. А вибори вже на носі… Довідка: Зв’язковій Романа Шухевича Дарії Гусяк 88 років. Народилась у Трускавці. 1939-го долучилася до ОУН. Після вступу радянських військ до Галичини у 1944 році перейшла на нелегальне становище. 1947-го стала особистою зв’язковою командувача УПА генерала Романа Шухевича. У 1950-му була арештована НКВС, засуджена до 25 років ув’язнення. Відбувала термін у тюрмі Верхньоуральська, Володимирському централі та Мордовії. Звільнена 1975 року. Жила з колишньою діячкою ОУН Катериною Зарицькою у Волочиську під суворим наглядом КДБ. До Львова повернулася 1995 року. Довідка: Роман Шухевич (1907-1950) – головнокомандувач УПА. 1925-го вступив до Української військової організації, очолюваної полковником Коновальцем. Командував батальйоном «Нахтігаль» у складі вермахту (1941-1942). Генерал-хорунжий УПА. Загинув у бою при спробі арешту. Довідка: Василь Кук (1913-2007) – очолив УПА по загибелі Романа Шухевича 1950 року. Навесні 1943-го очолив УПА-Південь. У 1947-му став заступником Шухевича. 1954 року був заарештований, відсидів шість років. Працював у Центральному державному історичному архіві, Інституті історії АН України. Із 1972-го працював у комбінаті «Побутреклама». Помер у Києві.
|
Авторські публікації
|