Портал Українського Націоналіста

Вівторок, 14 липня 2020

Продовжуємо публікувати уривки із книжки В.Іванишина та Я.Радевича-Винницького:  Мова і нація. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1994. – 218 с.

1. Мова виражає єднiсть держави. В нацiональнiй державi ототожнюються держава, нацiя i мова (М. Сiгуан, У. Ф. Маккi).

2. Мова має величезне значення у житті бездержавних народів. Держава Слова (М. Орест) протягом декількох століть бездержавності забезпечувала єдність українського народу, його історичну пам’ять і тверду віру у відновлення його політичної держави.

3. Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми суспільства. Наприклад, у Китаї від віків міністерство церемоніалу, яке керувало справами освіти і екзаменами на державні посади, опікувалось дотриманням правильної вимови знаків китайського письма.

4. Одним iз найвищих виявiв самоутвердження нацiї є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функцiонування в усiх без винятку сферах суспiльного життя. Цей статус має бути закрiплений в Основному Законi держави – Конституцiї.

5. Державною мовою буває переважно мова корінного населення країни. В однонаціональних державних утвореннях про цей статус мови часто навіть не згадується, позаяк це нормальне явище. Воно настільки ж природне, як певний ландшафт чи клімат країни. В підневільних та в багатонаціональних країнах питання державності мови є однією з найскладніших суспільно-політичних проблем. Коли, наприклад, у 1883 році була доконана спроба поновити в Хорватії в ролі державної угорську мову, це викликало збройне повстання, й угорському урядові довелося відмовитись від своїх намірів. Кривавими конфліктами супроводжувалось запровадження гінді як державної мови Індії після звільнення цієї країни з-під англійського колоніального панування. Коли після прийняття “брєжнєвської” конституції почали “приймати” конституції союзних республік, то до них не було включено статтю про державність мов. Це викликало обурення і масові протести у Грузії і Вірменії. Внаслідок цього в останні доперебудовні роки в СРСР серед “ста тридцяти рівноправних” мов дві мали статус державних.

У багатонаціональних державах роль державної мови виконує мова панівного народу. Нічого дивного: тут діє принцип “cuius regio, eius lingua” – “чия влада, того й мова”. Проте цей принцип має і зворотнє прочитання: “cuius lingu, eiusa regio” – “чия мова, того й влада”. У Турецькій імперії – єдиній! – не було обов’язкового навчання турецькій мові підлеглих народів. Чи не тому ця імперія у нові часи першою і почала розвалюватись? “Молодотурки”, прийшовши до влади, намагались використати мовний фактор для врятування рештків імперії. Вони заявляли, що в їхній країні немає різниці між турком, греком або вірменином – всі оттомани, одна нація з однією мовою. “Хіба є, ефенді, така мова – турецька?”. “Нема турецької мови, пане, є оттоманська мова!” (В. Жаботинський).

Аж дивно, що за прикладом “молодотурків” у державі “нової історичної спільноти людей – “радянського народу” російську мову не називали “радянською”.

6. Вiд 1 сiчня 1990 року формально набув чинностi “Закон про мови в Українськiй РСР”, який утверджує державнiсть української мови. Це означає, що держава бере на себе конкретнi обов’язки стосовно забезпечення всебiчного розвитку та функцiонування української мови. На жаль, досягнення нашої держави на цiй дiлянцi бiльш нiж скромнi. Тож не зловживаймо цитуванням рядків:

Навік пройшла пора безславна…
Цвіти і сяй, моя державна…

(О. Олесь).

7. Цей закон прийнято через необхiднiсть захисту української мови, яка виявилася вiдтиснутою на периферiю суспiльного функцiонування в найбiльш важливих сферах життя. Зауважимо, що вперше вiдчув потребу в цьому митрополит УГКЦ М. Левицький, який ще в 1817 роцi видав меморiал “В оборонi державного управнення i самостiйностi” української мови.

8. Не випадково нині боротьба проти української мови стала одним із головних напрямків боротьби проти української державності, а мовний фактор використовується як засіб дестабілізації українського суспільства.

9. Свого часу говорилося: “Буде держава – буде й мова” (В. Яворiвський). Воно так, але, як бачимо, ще в часи М. Левицького розумiли, що якби “була мова”, то була б i держава. Тож якщо хочемо мати справжню державу, подбаймо про українську мову. Без української мови не буде української держави.

10. Державнiсть української мови має бути реалiзована в галузi народної освiти, дiяльностi державних та адмiнiстративних органiв, у сферi виробництва, науки i технiки, культури i мистецтва, транспорту i засобiв масової iнформацiї тощо.

11. Держава повинна дбати про те, щоб не виникла невiдповiднiсть мiж декларуванням державностi мови i реалiзацiєю цього статусу. У зв’язку з тотальним iгноруванням та саботуванням Закону про мову з боку державних чиновникiв, прокомунiстичних та великодержавницьких елементiв i структур потрiбен ефективний громадський контроль (передусiм з боку “Просвіти”) за здiйсненням конкретних заходiв щодо реалiзацiї Закону про мови, а також удосконалення самого документа, оскiльки “Закон про державнiсть української мови в республiцi не виконується, гальмується всiма способами” (Ю. Мушкетик).

До того ж треба врахувати, що “Закон про мови в Українi захищає виключно росiйську меншiсть, а не корiнну бiльшiсть i не iншi меншостi” (А. Мокренко).

12. Боротьба за державнiсть української мови наткнулася й на опiр апарату та реваншистських сил, якi раптом вирiшили розiграти карту порушення прав людини. Деякі представники “русскоязычного населения” вбачають порушення своїх прав не лише в тому, що їм буцімто треба буде розмовляти українською мовою, а й у тому, що їм доведеться чути, як інші розмовляють цією мовою.

13. Протиставлення нацiональних прав i прав людини – фарисейське в своїй основi, бо кожна нацiя має право бути нацiєю, як i кожна людина– частинкою свого народу. Нацiональне право особистостi – одне з перших у числi прав людини. Якi можуть бути права людини без нацiональних прав? Чи може мати права людина, яка належить до безправної нації?

Вдумаймося у слова iталiйського професора Р. Пiккiо, який на питання “Чи виживуть українцi як нацiя, чи зникнуть з кону iсторiї?” вiдповiв: “Питання в тому, чи вашi дiти знатимуть, вивчатимуть рiдну мову, культуру, iсторiю… Ширше–це питання прав людини взагалi, це те, чого у вас немає, право кожного народу на материнську мову, лiтературу, культуру” (“Пам’ятники України”, 1990, No 2, с. 54).

14. Держава повинна докласти максимум зусиль для пiдтримання та змiцнення духовних зв’язкiв українцiв, що проживають за межами України, з рiдним народом. Головним знаряддям пiдтримання цих зв’язкiв є нацiональна мова, її культивування в дiаспорi шляхом створення українськомовних шкiл i класiв, бiблiотек, преси, радiо- i телепередач, театрiв, гурткiв самодiяльностi тощо. Предметом особливої турботи держави має стати пiдготовка в республіцi українськомовних кадрiв вищої квалiфiкацiї для роботи в дiаспорi.

15. Держава i суспiльство мусять пам’ятати i враховувати не тiльки нацiональнотворчу, але й людинотворчу роль рiдної мови: вiд мовного нiгiлiзму до морального виродження – один крок. Плекаючи мову, держава тим самим змiцнює моральне здоров’я народу.

Необхідно докласти максимум зусиль, щоб подолати відставання в галузі україністики, зокрема перевидати праці визначних українознавців минулого та вчених української діаспори.

16. Держава повинна забезпечити можливiсть вивчення рiдної мови на всiх рiвнях освiти – вiд дитячих дошкiльних закладiв до останнього курсу вузу й аспiрантури.

17. Особлива увага держави має бути приділена вивченню української мови мешканцями України, для яких українська мова не є рідною. Адже люди, котрі не володіють мовою держави, не можуть бути повноцінними громадянами. Доцільно вивчити досвід інших країн у цій ділянці державного будівництва. В Естонії, наприклад, усі неестонці, щоб скласти екзамен з мови, мають знати як мінімум 1500 естонських слів. Послаблення вимог робиться для інвалідів і пенсіонерів. Хто вивчав естонську мову в початковій, середній або вищій школі, від іспиту звільняється.

18. Найбiльше уваги, статус максимального сприяння українська держава повинна надати мовам тих народiв, що не мають своїх метрополiй, державних утворень за межами України. За них нiкому подбати, крiм української держави.

19. Пiсля проголошення незалежностi України деструктивнi, антиукраїнськi сили почали залякувати росiйськомовне та iнше неукраїнськомовне населення республiки насильницькою українiзацiєю. Українiзацiя, безперечно, вiдбуватиметься, але вона має за мету розширення функцiй української мови до стану, який уважається нормальним у нормальнiй, цивiлiзованiй державi, а не перетворення на українцiв усiх тих, хто українцем не є або за такого себе не вважає.

Навчений багатовiковим досвiдом денацiоналiзацiї з наступною русифiкацiєю, полонiзацiєю, мадяризацiєю, румунiзацiєю – український народ не дозволить собi нiякої зневаги, нiякого знущання з iнших народiв та їхніх мов.

Гарантом нацiонально-мовних прав народiв, як i прав окремих громадян, буде незалежна, демократична нацiональна Українська Держава.

http://dontsov-nic.com.ua/

Газета «Нескорена Нація»

№1 (292)

Січень 2020