Портал Українського Націоналіста

Середа, 05 серпня 2020

У липні цього року ми відзначаємо 70-ліття від часу створення Української Головної Визвольної Ради  (УГВР) – цього виняткового явища – визначного органу й етапу українського національно-визвольного руху та державотворення.

Як відомо, Великий Збір УГВР відбулися 11-15 липня 1944 року поблизу сіл Недільна та Сприня на Самбірщині під охороною відділів УПА. У зборах взяло участь 20 осіб, інші 5 погодилися прийняти мандати, але не могли прибути. Між засновниками більшість не належала до ОУН; 10 з них походили з північно-західних Земель та Наддніпрянщини. 

В Україні згодом кооптовано 4 члени (до 1950 року). На зборах, якими керував Ростислав Волошин, у статусі Голови Президії (предсідника) Великого Збору УГВР), схвалено Тимчасовий Устрій, Плятформу та Універсал УГВР до українського народу. УГВР ухвалила демократичні засади державно-політичного життя і соціально-економічну програму майбутнього устрою України. Обрано президію УГВР: президент — Кирило Осьмак уродженець містечка Шишаки на Полтавщині, віце-президенти — Василь Мудрий, о.Іван Гриньох та Іван Вовчук, генеральний секретаріят (голова ГС - Роман Шухевич (псевдо - Роман Лозовський), генерального суддю та генерального контрольного. Прикметно, що на посаду генерального секретаря закордонних справ УГВР було обрано колишнього урядуючого провідника ОУН(б),головного організатора протигітлерівського резистансу й підпільної боротьби українців Миколу Лебедя (1910-1998), який  до цього перебував у розшуку згідно гончого листа нацистів майже 3 роки роки, від 4 жовтня 1941 року. Одним із ініціаторів створення українського підпільного парламенту, якого було обрано віце-президентом УГВР, став Іван Гриньох (1907-1994), - видатний богослов, громадський та політичний діяч, капелан, що згодом від імені УГВР виконував важливу дипломатичну працю, брав участь у переговорах з офіційними представниками Румунії і Мадярщини, у ході яких дійшло до домовлень з мадярами, що відступаючі військові частини залишатимуть зброю для УПА. Як на мене, є досить вимовиним, що якраз віце-президент УГВР о.Іван Гриньох й відібрав присягу Другої старшинської школи УПА («Олені») біля села Рожанка Скільського повіту.

Віце-президенти УГВР Василь Мудрий і о.д-р Іван Гриньох (в темному) на розмові в часі перерви під час проведення Першого Великого Збору УГВР

Віце-президенти УГВР Василь Мудрий і о.д-р Іван Гриньох (в темному) на розмові в часі перерви під час проведення Першого Великого Збору УГВР

«…Серед лісів, на затишній відлюдній галявині у свіжо відновленому лісницькому хутірці відбувався перший збір УГВР. Очевидно, він організовувався таємно із застосуванням різних заходів обережности і безпеки. Але вже само улаштування приміщення на більшу кількість людей, доїзди і зв’язки, прохарчування і військова охорона – усе це втягнуло у співдію не тільки курінь УПА і організаційний апарат ОУН, але якоюсь мірою також і навколишнє населення. В оточенні панувала таємничість напіврозкритої таємниці: з цікавістю і збуджено пошептував народ про якісь великі наради, про «український уряд» і «парлямент». У піднесеному дусі траплялися такі окреслення і у підпільних виданнях. Але це віддавало не формальноправні конструкції, а політичну атмосферу і дійсне становище, в якому УГВР оперативно диспонувала національними силами, суверенно володіла не тільки підпорядкованими організованими формаціями, але якоюсь мірою і народними масами, опікувалася і хоронила, в міру можливостей, загрожених, несла відповідальність за політичне обличчя українства... Попри всі практичні труднощі, УГВР оформилася на демократичному принципі не тільки декляративно, але й устроєво, засадничо застосовуючи розмежування законодавчої, виконавчої і судової влади і забезпечуючи скріплену відповідальність та контрольність і взаємне пов’язання для переборення підпіллям зумовлених перешкод у виконуванні функцій окремих органів чи цілости...», - згадувала пізніше членкиня Президії УГВР, видатна громадсько-політична діячка Дарія Ребет (1913-1992).

tom10 341

Віце-президент УГВР о.Іван Гриньох (спереду в середині) в дорозі до Другої старшинської школи УПА («Олені») відібрати Присягу старшинської школи біля села Рожанка Скільського повіту  в літі 1944 року. Зліва від нього – сот.Андрій Дольницький («Сірий», Голубенко»), справа – сот.Ярослав Струтинський «Яспар», поаду – їхня охорона

Великий Збір УГВР відбувся під гуркіт гармат фронту, що стрімко наближався, і після його закінчення всі негайно роз’їхалися по своїх місцях. 25 липня 1944 року, поблизу станції Бусовисько відбулося перше засідання Президії УГВР. На ньому було вирішено, що в Україні мають залишитися: Кирило Осьмак – Президент, Роман Шухевич – Голова Генсекретаріяту, переважна більшість членів УГВР мали виїхати за кордон, щоб там представляти інтереси УГВР перед західними державами.  Передмовлюючи мою першу книгу «Українська Головна Визвольна Рада» (1998), член-засновник та член Президії УГВР Мирослав Прокоп (1913-2003) зазначав, що  «особлива вартість праці Олександра Панченка в тому, що він розглядає Українську Головну Визвольну Раду не тільки як верховне політичне керівництво організованої визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни, отже, як формацію революційного типу, про що вже існує деяка література, - але передусім як структуру державно-правного характеру і визначує її місце в історії держави і права України 20 століття, - а цей аспект УГВР досі досліджений дуже мало…. Конкретно автор аналізує історичні передумови постання УГВР, юридичні принципи її творення, організаційну побудову, її устрій і плятформу, її місце серед діючих українських сил, її подібність і відмінність в порівнянні із її попередниками періоду української демократичної революції 1917 і наступних років та часово ближчими формаціями як екзильний уряд УНР і його Українська Національна Рада, Українське Тимчасове Правління 1941 року, УНРада 1948 року. Завжди однак в центрі тих аналіз поставлене питання присутности чи неприсутности державно-правних атрибутів тих формацій. З таким основним критерієм автор підходить також до УГВР. Це дуже вимовне, бо воно вказує наскільки тепер при кінці 20 століття і п’ять десятиліть від часу постання УГВР, мислення дослідника сходяться з основними спрямуваннями творців УГВР. А в тім засновники УГВР у 1944 році уявляли її іменно як установу державно-правного характеру. Вони були свідомі, що тисячі організованих кадрів визвольного підпілля і повстанці, які вели боротьбу проти німецьких окупантів, будуть продовжувати її також проти окупаційної совєтської влади і що ця боротьба проти дуже переважаючих сил буде довго тривати хай тільки на обмеженій території України, та що вона вимагатиме об’єднаного керівництва…».

tom9 474

Фраґмент з урочистості заприсяжнення Старшинської Школи УПА-Захід «Олені». На фотографії інструктори та деякі старшини й гості, стоять зліва до права: хор. «Ткачук», пор. «Кацо», пор. «Степовий», сот. «Береза», пор. «Крутий», пор. «Ярема», НН, НН, НН, віце-президент УГВР о.Іван Гриньох, який відбирав Присягу, НН, НН, чот. «Черник», рой. «Мрія» (НН – означає незіндентитфіковані особи)

Борцями серед борців, найповнішим втіленням самої суті й духу кращих представників національно-визвольного руху українства в часі Другої світової війни та перше повоєнне десятиріччя були для свідомої маси українського народу, незросійщеної і незбольшевиченої, вояки збройних відділів Української Повстанчої Армії, члени підпілля ОУН на Українських Землях та поодинокі учасники УГВР, що залишились в Краю для керівництва Рухом Опору. Саме Українська Головна Визвольна Рада відіграла на заключному етапі війни особливу та виняткову роль у координації дій та розгортанні організованої визвольної боротьби. Голова Генерального Секретаріяту УГВР Роман Лозовський (Р.Шухевич) був одночасно і Головкомом УПА, і Головою Проводу ОУН(б) - ОУН на Рідних Землях. Спираючись на УПА, УГВР вдало використала цю значну військово-політичну силу для організації тривалої, затяжної і кривавої боротьби на два фронти - спочатку проти гітлерівського націонал-соціалізму, а згодом і проти московського большевизму, які тривай час наводили жах на всю воєнну і повоєнну Европу.

Існування загальнонаціональної повстанської сили само по собі вимагало загальнонаціонального політичного керівництва визвольною боротьбою українського народу. До і після УГВР в Україні та за її межами такого керівництва не було. Хоча поза Україною існували чинники, які нав’язували до колишніх урядів України 1918-20р.р., але вони з тих чи інших причин за безпосереднє організування підпільної революційної боротьби не брались. Була порожнеча... Роки німецької окупації України 1941-1944 рр. були періодом якісного розвитку та поширення організаційних форм і методів визвольної боротьби українського народу та збагачення її новим державно-правовим та ідейно-політичним змістом. Ця революційно-визвольна боротьба мала різні форми та методи поширення і велась в рамках окремих військових та громадсько-політичних організацій. Така боротьба поширювалась дедалі на більш значні кола і верстви українського суспільства. Особливим виявом цього явища було зорганізування УПА менше на груповій чи партійній базі, а більше - на понадпартійній та загальнонаціональній. Цей своєрідний політико-організаційний вакуум досяг свого апоґею десь близько середини 1944 року. Створенням у липні 1944 року УГВР було завершено складний процес заснування справжнього та єдиного керівного органу та репрезентанта визвольної боротьби українського народу. Значну роль у становленні УГВР відіграла підпільно-політична та організаторська праця Організації Українських Націоналістів з-під стягу Степана Бандери, яка стала називатися під керівництвом Бюро Проводу - ОУН на Українських Землях (ОУН на УЗ), однак цей потужний фактор аж ніяк не звужував організаційних рамок та не монополізував усіх аспектів визвольної боротьби у тогочасній Воюючій Україні. Існуючий тоді стан української визвольної справи сам по собі визначив понадпартійний та загальнонаціональний характер українських військових, підпільних та воєнізованих озброєних формувань. Ці організації українців не були позбавлені суперечностей й проблем росту, вони мали відмінні між собою політично-групові забарвлення та орієнтації. Кожна із них мала централізоване керівництво та певну вертикаль у плані підпорядкованості окремих їх відділів.  Народні маси спочатку стихійно включились у боротьбу з ворогом, аби не дати себе до кінця пограбувати чи вислати українську молодь до Німеччини, або піти до большевицько-чекістської партизанки чи у німецькі допоміжні відділи. Однак, лише Українська Повстанська Армія під політичним керівницвом ОУН на УЗ періоду 1943-1944 рр. змогла змобілізувати значну частину української спільноти на боротьбу з обома імперіалізмами - німецьким та большевицьким, - хоча по суті справи виключно військовий характер цієї УПА не вирішував усіх нагальних організаційно-політичних питань визвольної боротьби.

tom10 343

Фраґмент з Присяги Другої старшинської школи УПА («Олені»)

Українське підпілля у цьому часі також шукало союзників, аби боротись з окупантом. Такі переговори потрібно було вести не від імені якоїсь партії, групи чи відділу, а від імені загальноукраїнського всенародного репрезентанта визвольної боротьби. Віце-президент УГВР, доктор богословія о.Іван Гриньох згадував, що, коли велись складні переговори з польською стороною та командуванням УПА і розмова перекинулась у «політичну площину й коли з польського боку виступила їхня Рада Народова і делеґат уряду, то українська сторона мусіла також виступити відповідно  умандатована». Й дійсно, «був трагічний символізм у цьому гуку на українській землі чужих гармат. Це не перший, це вже незлічимий раз на українській землі, на майні і житті українського народу, зводили між собою їхні порахунки зайди - чужинці. Але був також глибокий символізм у тому, що ось так, у ці липневі дні 1944 року діялося в глухому карпатському лісі... радили державну раду кращі представники українського народу, було мов щось «нереальне» у цій нараді... істота цього акту - створення УГВР якраз «між двома фронтами» - полягала в заявленні і підкресленні перед усім світом, що справжнім власником цієї землі є... тільки і єдино український нарід,... щоб задокументувати, що в кого світ у будучності не визнав би переможцем, він проти волі народу, висловленої в конституційних актах У.Г.В.Р. ніколи не буде законним сувереном, а завжди буде тільки завойовником і незаконним окупантом України..».

Ця воля українського народу мала державно-формативне значення і задля майбутнього України, оскільки в державницьких актах УГВР йшлося про оцінку боротьби за державність України, оголошувалося, що національна, хай поки що не державна влада, в Україні є і вона потребує повної реактивації, поглиблення й поширення. Цих людей, творців та учасників УГВР, єднав принцип боротьби з німцями та большевиками за Самостійну Українську Державу. Існування УГВР в історичному та державно-правовому контексті та її діяльність в Краю й на чужині надавало визвольній боротьбі українського народу не партійного чи групового, а всенародного та державницького характеру. Це має важливе значення для оцінки правного статусу УГВР, особливо під кутом леґітимності тих чи інших формацій українства, упорядкування цілості українського життя на еміґрації та розв’язання вузлових проблем відносин, співробітництва і підпорядкування між різними за походженням, статусом і впливами українськими самостійницькими організаціями. Безпідставними є звинувачення про  те, що УГВР від самого початку була «дорадчим бандерівським органом» чи «чисто галицьким витвором» і аж ніяк не державницьким органом, а лише «Проводом українського Руху Опору».

Як орган з рисами і функціями державного, - Українська Головна Визвольна Рада ухвалювала всі стратеґічно важливі рішення, що виконувались на певній частині України, як вояками, так і значною частиною цивільного населення. УГВР приймала рішення про мобілізацію та демобілізацію збройних відділів армії УПА, вирішувала питання про бойкот т.зв. виборів до Верховних Рад СРСР та УРСР, видавала накази про підвищення вояків УПА від ранґи майора і вище, затверджувала найвищі відзначення та нагороди. Так, відповідно до постанов УГВР від 30 травня 1947 року та 29 серпня 1949 року вводився відповідно - день 14 жовтня святковим днем УПА, а згідно другої постанови - припинялася з кінцем 1949 року часово діяльність всіх підвіділів та штабів УПА, переносилось право нагородження та номінування членів революційно-визвольного руху у нижчі відділи УПА.  Таким чином, керівництвом УГВР було використано з певними застереженнями право держави мати власні Збройні Сили (щоправда, поки що ірреґулярні) і право на верховне керівництво цими силами. Це в свою чергу вказувало на виконання Українською Головною Визвольною Радою окремих функцій державного органу. 1948 року УГВР встановила окрему нагороду -  «Медалю за боротьбу в особливо важких умовах», систематично випускала в світ свої постанови з найважливіших питань визвольної боротьби українського народу за свою державу. УГВР мала свої друковані органи - журнал «Самостійність»(1946-1947), випуски Бюро Інформації УГВР (1948-1951), редактором яких був відомий український підпільний публіцист Петро Федун (Петро Полтава) (1919-1951), один із головних ідеологів Збройного підпілля, начальник політвиховного відділу ГВШ УПА (1946-49), керівник Бюра інформації УГВР (1946 -1951), кооптований до складу УГВР влітку 1950 року, від 1950 по 1951 рік він був заступником Голови Генерального Секретаріяту УГВР. Петро Федун (Полтава) був нагороджений УГВР Золотим Хрестом бойової заслуги 1-ої кляси та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах».

Хоча формально військові ранґи та відзначення було введено ще в січні 1944 року, але вже тоді нагородження і підвищення проводились від імені Української Головної Ради (остаточну назву Ради було ще не устійнено). Українська Головна Визвольна Рада виконувала ще одну досить важливу функцію державного органу - встановлювала та проводила відзначення і нагородження всіх тих цивільних осіб, хто мав особливі заслуги перед українським національно-визвольним рухом. Нагородами УГВР були Золотий Хрест бойової заслуги 1-ої та 2-ої кляси, Срібний Хрест бойової заслуги 1-ої та 2-ої кляси та Бронзовий Хрест бойової заслуги. Цивільні особи, політвиховники УПА, члени підпілля ОУН нагороджувались Золотими, Срібними та Бронзовими Хрестами заслуги. Поранених у боях нагороджували Срібною, а після п’яти поранень - Золотою Зіркою. Металеві Хрести та відзнаки з’явились лише 1951 року за раніше опрацьованим проектом Ніла Хасевича, найвідомішого підпільного мистця-графіка та ілюстратора майже всіх видань ПЗУЗ та УПА-Північ. Ніл Хасевич нагороджений Срібним Хрестом заслуги 1948 року, його підпис, зокрема, стоїть під документом «Звернення Воюючої України до всієї української еміґрації» (жовтень, 1949).

Із складу керівництва Воюючої України, вояків відділів УПА та членів сітки ОУН(б)-ОУН на УЗ за неповними даними було нагороджено відзнаками Української Головної Визвольної Ради (у тому числі й від імені Головного штабу УПА): Золотим Хрестом бойової заслуги 1-ої кляси - 13 осіб, Золотим Хрестом бойової заслуги 2-ої кляси - 14 осіб, Срібним Хрестом різних кляс - 12 осіб, Бронзовим Хрестом бойової заслуги – 15 осіб, Золотим Хрестом заслуги - 20 осіб, Срібним Хрестом заслуги - 20 осіб, Бронзовим Хрестом заслуги - 14 осіб. Голова Генерального Секретаріяту УГВР Роман Лозовський (Р.Шухевич) був нагороджений Золотими Хрестами бойової і т.зв. цивільної заслуги. Член кур’єрської групи УГВР та Місії УПА Дуда Михайло мав два Золотих Хрести бойової заслуги обох кляс та Срібний Хрест бойової заслуги 2-ої кляси. Наприклад, один з найбільш активних та успішних бойових командирів УПА Василашко Василь (псевдо – «Перемога») (1918-1945), командир ТВ «Климів»(1945) був відзначений Золотим, Срібним та Бронзовим хрестом бойової заслуги. Відзначались та нагороджувались і рядові вояки УПА та активні члени збройного підпілля ОУН на УЗ.

Резонанс постави УГВР на терені Західної України на першому періоді її діяльності був, на перший погляд, не досить гучним, але досить вимовним. В подальшому УГВР, її органи та керовані нею структури в Краю розвинули потужну діяльність у боротьбі проти окупанта. Утворення та діяльність УГВР привела до радикальної та якісної зміни в керівництві національно-визвольною боротьбою в Україні.

В Україні у повоєнні роки фактично не було підпільних формацій поза системою УГВР. У Зверненні Воюючої Батьківщини з жовтня 1949 р.... виразно читаємо, що «…Край сьогодні досягнув повної єдності, …також з інших цілком певних даних відомо, що нема жодного сліду самостійної діяльності будь-яких сил поза тими, що підтримують УГВР...». В цей же час, до початку 1950-их років, в умовах большевицької окупації України  стався перехід у тактиці УПА від повстансько-рейдових до більше підпільно-конспіративних акцій, а відділи УПА згідно рішення УГВР були згодом часово демобілізованими.

Осип Дяків-Горновий (1921-1950), член УГВР та заступник Голови Генсекретаріату УГВР від літа 1950 року, один із головних ідеологів організованої збройної боротьби, так писав про співпрацю і діяльність трьох неоднорідних формацій визвольного руху: «ОУН, за вказівками УГВР, на всіх своїх щаблях скоординувала всю свою діяльність з діями УПА, забезпечуючи повну однозгідність, а вслід за цим успіх у всіх політичних  акціях». Це стосувалось, зокрема, бойкоту т.зв. виборів до Верховної Ради СРСР 10.11.46 р. та Верховної Ради УРСР 9.11.47 р., підтримки УГВР «Української Греко-католицької церкви проти насильної ліквідації... та пропаґанди серед червоноармійців». Незважаючи на власні матеріальні труднощі, «місцеві українські підпільні організації, з’єднання УПА і керівництво УГВРади організували харчову допомогу західніх українських областей для голодуючого населення. В той час УПА розділила багато хліба з державних магазинів, ліквідувавши наперед їх НКВДівську сторожу ...На доручення адміністративних (виділено мною - О.П.) чинників УГВР, між населенням розділено протитифозну сироватку, закуплену у великих кількостях на чорному ринку у Польщі». Цими ж чинниками було розгорнуто широку роз’яснювальну кампанію про дійсні причини голоду в східних областях України і допомогу голодуючим, а також акції у спротиві насильного вивезення українців на захід т.зв. лінії Керзона та в протиколективізаційній акції в Західній Україні.

Відтак, можна стверджувати, що центр ваги в діяльності структур Української Головної Визвольної Ради, 70 років від дня заснування якої патріотична українська громадськість відначає на початку липня 2014 року, в тяжких умовах теперішньої московської аґресії та Сході нашої держави, -  знаходився в Україні, де під керівництвом УГВР збройними та підпільними методами велась визвольна боротьба. В той же час, усі закордонні структури УГВР мали усі формально-правні повноваження та можливості для ведення репрезентативної й матеріально-інформаційної праці для загальної справи визволення українського народу. Вони тримали постійний зв’язок та усіляко підтримували Край у його нелегкій боротьбі проти окупанта….

Мені видається, що під сучасну пору, коли новітній московський окупант та найманці Кремля нахабно й жорстоко намагаються повалити незалежну Українську Державу, яка вже існує понад два десятиріччя, - ретроспективний погляд на виняткове явище українського державотворення Українську Головну Визвольну Раду, одночасно  - підпільний парламент та верховний орган нашого визвольного руху, - набуває особливого змісту, оскільки все це разом, - минуле і сучасне, -  уособлює тяглість визвольної боротьби та державно-правових форм організації українства й вказує на неминучість нашої перемоги над будь-якими окупантами.  

Газета «Нескорена Нація»

№1 (292)

Січень 2020