Портал Українського Націоналіста

Вівторок, 20 квітня 2021

20 жовтня 1959 року на проміжку від центральної брами кладовища «Вальдфрідгоф» до ділянки № 43 вирувало людське море, якого тутешні дуби на своєму віку ще не бачили. Провести в останню путь лідера ОУН Степана Бандеру прийшли тисячі людей. Багато хто чергував на цвинтарі від самого ранку, хоча похорон був призначений на 15.30.

За труною, оповитою синьо–жовтим знаменом, ішли священики, чолівка ОУН, у тому числі й представники «ворожої» ОУН Андрія Мельника, молодь із «Пласту», на який після розколу орієнтувалася організація «двійкарів», та бандерівського СУМу, міжнародні делегації, представники політичних, наукових, суспільно–громадських організацій і установ, найближчі друзі й родина, товариші. Тисячі тих, хто, можливо, ніколи не бачив Провідника, але для кого «саме лише його ім’я було і прапором, і бойовою сурмою, і прикладом незламного борця за найвищі ідеали нації», як написав після поховання тижневик «Українська думка». Чи не всі західнонімецькі газети в докладному звіті наголошували, що вшанувати пам’ять Бандери зібралися представники всіх українських політичних груп — «так, ніби між українцями на еміграції зовсім не було чвар».

На подвір’ї цвинтарної каплиці чергував поліцейський загін — побоюючись можливих замахів, мюнхенські правоохоронці кинули на «Вальдфрідгоф» найкращі сили. І вже напевне серед жалобної процесії не бракувало «засланих козачків». Хтозна, чи вразила їх любов українців до Бандери. Але принаймні одна людина згодом зізналася, що не могла дивитися на ці кадри без тремтіння в колінах. Тільки випадково переглянувши на кіносеансі хроніку з похорону лідера ОУН, галичанин Богдан Сташинський усвідомив усю масштабність скоєного.

Коли 15 жовтня уродженець села Борщовичі на Львівщині спрямував дуло виданого в КДБ пристрою в обличчя жертви, він не мав часу роздумувати про те, що вдома на цього чоловіка чекає любляча сім’я, а в Україні та чужині його обожнюють і шанують мільйони співвітчизників. Хоча раніше Сташинський міркував над цим не раз — попри тривалу співпрацю з КДБ, йому була бридка сама думка про вбивство. Щоб морально підготуватися до найвідповідальнішого завдання, агент, якому на час убивства Бандери ще не виповнилося 28, мав два роки. Саме стільки минуло відтоді, як Богдан уперше в житті позбавив життя людину — керівника відколотої від бандерівців ОУН (з) Лева Ребета.

Перший «млинець» вхолосту

У 1959–му — вхід до будинку, де під іменем Штефана Попеля мешкав провідник ОУН, завжди був замкнений. Але вбивцю це не зупинило — в арсеналі, яким Богдана Сташинського спорядив радянсіький Комітет держбезпеки, окрім пістолета з ампулами ціаністого калію, був і запасний ключ. Залишки його попередника на той час уже лежали в замку, звідки їх аж через два роки витягли слідчі. Німецькі правоохоронці перевіряли свідчення арештованого Сташинського, який сам прийшов до поліційного відділку й зізнався у вбивстві двох лідерів українських націоналістів. А потім, розповідаючи про всі подробиці підготовки і здійснення цих атентатів, сам доводив поліції, що він справді вбивця, а не брехун чи божевільний.

Уперше Сташинський приїхав до Мюнхена з метою вбити Бандеру у травні 1959 року. Керівний офіцер КДБ дав йому хибну адресу. Але, з’ясувавши, що Штефан Попель за нею не мешкає, агент без проблем знайшов потрібний будинок на Кройтмайрштрассе, 7, зазирнувши в телефонну книгу.

Та з першого разу в молодого агента не витримали нерви. Хоча нагода трапилася ідеальна: Степан Андрійович стояв у гаражі біля свого старенького «Опеля» сам, без охорони й зайвих свідків. Зробивши два кроки в напрямку жертви, Сташинський передумав, різко розвернувся і, відійшовши далеко від Кройтмайрштрассе, розрядив обидва заряди — ампули з синильною кислотою — в землю, а потім викинув зброю в рівчак. І вже згодом знову прийшов до під’їзду, намагаючись відчинити двері своїм ключем, — аби створити для начальства бодай видимість того, що прагнув виконати завдання.

Віч–на–віч із катом

15 жовтня молодик знову стояв перед єдиним під’їздом брудно–жовтої п’ятиповерхівки із тим самим наказом — ліквідувати Попеля–Бандеру. Управління КДБ в УРСР до цього наказу було не причетне — у Києві добре розуміли, що ліквідація Бандери тільки згуртує український визвольний рух, тоді як в інтересах СРСР логічніше було б розколювати ОУН зсередини. Але в Москві вважали інакше.

Зранку Сташинський уже встиг «прогулятися» на Цеппелінштрассе, де в офісі ОУН працював його «підопічний». Пильнуючи припаркований поруч із будинком № 67 синій «Опель–Капітан», Богдан побачив, як власник сідає в авто не сам. Того дня Бандера запропонував підвезти секретарку. Це ледве знову не врятувало йому життя: убивати в присутності свідків Сташинський не хотів і не збирався. Хоча пістолет, який на час убивства Ребета мав тільки одну ампулу з отрутою, переробили у двоствольний навмисне — на випадок, якщо поруч із Бандерою виявиться охоронець або небажаний свідок.

Сподіваючись, що неприємна місія знову не вдасться, агент усе–таки вирушив на Кройтмайрштрассе. Де вже звично для себе загадав: якщо до 13–ї жертва не приїде додому, цього дня постріл не прозвучить.

Бандера приїхав за якусь мить до призначеного часу. Сам.

Коли, поставивши авто в гараж поруч із під’їздом, власник паспорта Степана Попеля вставив у замкову шпарину ключ, за дверима на нього вже чекав кат.

Захищатися Бандері було складно. На шляху додому він на прохання дружини заїхав на базар (куди підвозив і секретарку), тому, лівою рукою намагаючись витягнути з відчинених дверей ключ, під правою пахвою тримав пакети з овочами та фруктами.

Перед тим, як загинути, Степан Бандера встиг подивитися у вічі своєму вбивці. А той, чекаючи, поки приречений зачинить двері, нахилився і зробив вигляд, ніби поправляє шнурок. Шнурок, якого на черевику насправді не було. До того ж Богдан «поправляв» взуття тією рукою, у якій тримав традиційно — як і під час убивства Ребета — загорнуту в газету зброю. «Воно виглядало з мого боку по–дурному, але я хотів виграти час», — констатував Сташинський на суді.

Та Бандера на «дурість» не звернув уваги — намагався прилаштувати під пахвою пакунки. Коли агент підійшов до нього, в лівій руці, під якою була кобура з револьвером (лідер ОУН був шульгою), Бандера все ще тримав ключ.

Обмінявшись незначущими фразами (Сташинський запам’ятав, як сказав: «Щось не функціонує», і почув у відповідь: «Уже в порядку»), двоє чоловіків подивилися одне на одного. Молодший різко підняв руку й розрядив обидві ампули з отрутою в обличчя старшого. Відтак стрімко вийшов з будинку, але встиг зауважити одну деталь: коли Бандера відсахнувся і впав, із пакета висипалися й покотилися по підлозі помідори. Як розповідають старі ОУНівці, на той час у Мюнхені була мода робити салат із зелених томатів. Але Сташинському закарбувалося в пам’ять, що помідори були червоними...

ОУН заробляла гроші друком «матеріалів з’їздів КПРС»

Це був далеко не перший замах на Бандеру. Провідника намагалися ліквідувати щонайменше шість разів, і це тільки ті випадки, які викрила й упередила вельми фахова служба безпеки ОУН. «У Мюнхені наша служба безпеки налічувала близько 50 людей, які займалися цим постійно», — розповідає зять Степана Бандери Андрій Куцан. — Звісно, в кожній країні Організація мала свою службу безпеки. Але в Мюнхені був центр, оскільки тут перебував провід ОУН із головою. Звідси СБ ОУН (б) поширювала директиви на всю діаспору, тримала зв’язок з Україною через

Тепер ОУН тут належить лише три кімнати, хоча в 1954 році організація придбала цілий будинок. Однак залишати його повністю у власності ОУН означало б зробити подарунок ворогам — їм нічого не варто було повністю висадити будівлю в повітря. Тому частину верхніх поверхів одразу ж продали. На нижньому, підвальному, де зараз і міститься офіс, адміністратором якого є пан Куцан, до 1992 року розташовувалася друкарня. Попри заходи безпеки, свого часу сюди вкинули бомбу, й вона суттєво пошкодила друкарські верстати. «Ось сюди її кинули», — показує Куцан підлогу під вікном.

У трьох скромних кімнатах — шафи із книжками, відомий фотопортрет Бандери на стіні, бюст Шухевича грубої роботи, патріотичні плакати, але загалом складається враження про малу відвідуваність приміщення. Справді, старші люди відходять, український актив у Німеччині дедалі втрачає свою вагу.

Із друкарні на Цеппелінштрассе свого часу виходила, зокрема, газета «Шлях перемоги». Друкували тут і націоналістичну та пропагандистську літературу. Журналісти «УМ» отримали від пана Андрія оригінальний подарунок — маленьку червону брошурку «Матеріали XXV з’їзду Комуністичної партії України», видану нібито в «ордена Трудового червоного прапора Видавництві політичної літератури України». На кількох перших сторінках — доповідь першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Решта — заховані всередину матеріали V Великого збору ОУН.

Продаж літератури був одним із джерел фінансування Організації. Окрім того, кошторис ОУН становили обов’язкові внески членів із західної діаспори. Тому, запевняє Андрій Куцан, фінансової допомоги інших держав бандерівці не потребували — хіба що організаційної. Зокрема, в Англії проходив вишкіл зв’язкових, яких пізніше з англійських же літаків десантували в Україну.

Після проголошення Незалежності друкарню перенесли до Львова, у тому числі й із фінансових міркувань, адже в Україні провадити видавничу справу на той час було значно дешевше, ніж у Німеччині.

Бандера був «шістдесятником»

Чому, попри небезпеку, яка постійно нависала над ним, Степан Бандера фатального для себе дня був без охорони?

Та хоча б через те, що, попри постійну відповідальність Провідника, ікони, прапора визвольної боротьби, Степан Андрійович був звичайною людиною. Сильною, вольовою, амбітною, в чомусь мудрою (а в чомусь, очевидно, й ні, як кожна людина), але й звичайною теж. І 50–річному «батькові великої родини» так хотілося хоч інколи почуватися вільним, без пильного ока охоронців, які хоч і оберігали його життя, а все ж заважали відчути свободу.

Переважна частина життя Степана Бандери проходила в умовах конспірації. Навіть власні діти довгий час не знали, що їхній батько — «той самий Бандера». «Вони знали, що тато — Степан Попель, і були дуже вражені, коли на знімці в газеті побачили його обличчя з підписом «Степан Бандера», — переказує Андрій Куцан розповіді покійної дружини, Наталі Степанівни. — Наталка його запитала, як це так, і Бандера пояснив, що з міркувань безпеки вони повинні жити під чужим прізвищем».

Бандера, як згадують сучасники, часто скаржився, що не може приділяти своїй сім’ї, яку дуже любив, стільки уваги, скільки хотілося б. Але щойно випадала нагода, приїздив до дітей — Наталі, Андрія та Лесі — у «пластові» табори, разом із ними й дружиною Ярославою влаштовував пікніки, купання в озерах, веселі сімейні ігри — все те, без чого годі уявити щасливу безтурботну родину.

Зрештою, й на вигляд очільник ОУН був мало схожий на Провідника, образ якого в уяві асоціюється з велетнем зі сталевим голосом і палаючим поглядом. Невисокий на зріст, лисуватий чоловік із добрими очима й досить високим, судячи зі збережених записів, тембром голосу — такий образ мало в’яжеться з Лідером. Втім, як згадує Андрій Куцан, при особистій зустрічі з Бандерою одразу відчувалося, що розмовляєш з особливою постаттю.

Із майбутнім тестем пан Андрій зустрівся у 22–річному віці, коли жоден із них не підозрював, що після загибелі Степана Андрійовича їх поріднить Наталя Бандера. «Звісно, мене дуже зворушила можливість поспілкуватися з такою відомою особистістю. Але незалежно від цього я під час розмови відчував, що спілкуюся з великою людиною, — розповідає зять Бандери. — Він був зі мною дуже сердечний, розпитував про мої плани на майбутнє. Передусім його цікавило, в якому напрямі я планую продовжувати навчання. Чуйний і приязний чоловік, хоча крізь цю приязнь одразу відчувалося, що він має сталевий стрижень».

Син священика, Бандера був глибоко віруючою людиною й регулярно ходив до церкви — до речі, саме там іще під час полювання на Ребета Богдан Сташинський уперше помітив і запам’ятав Попелів «Опель».

Живучи в Баварії, неможливо не любити пиво — і Бандера залюбки споживав пінний напій та відвідував славнозвісний мюнхенський «Октоберфест». А який чоловік у Німеччині не захоплюється футболом? І Бандера — не виняток: як і більшість мешканців Мюнхена, він уболівав не за «пихату» «Баварію», а за «народний» клуб «Мюнхен–1860», або «шістдесятників». Як розповідає Роман Шупер — син близького соратника Бандери Григорія Васьковича, всупереч усім конспіраціям Провідник охоче дивився футбол на стадіоні. Зрештою, серед маси людей поцілити в конкретну жертву значно складніше, ніж у під’їзді її власного будинку.

Шукайте жінку

Прагнення жити «нормальним життям» зіграло з Бандерою прикрий жарт. Коли його закривавленого — з носа й рота юшила кров — знайшли сусіди, чоловік, відомий як Степан Попель, був іще живий. Помер він на шляху до лікарні, і перший діагноз лікарів був «смерть від перелому основи черепа внаслідок падіння».

Проте причини падіння були незрозумілі. Зацікавившись ранкою над верхньою губою (а Сташинський вистрілив надто близько, та ще й двома ампулами), медики виявили в організмі ціаністий калій. Версію про самогубство одразу відкинули соратники, не сумніваючись, що до смерті Провідника причетні радянські спецслужби. Припущення про вбивство не змогли підтвердити правоохоронці. І якби не зізнання Богдана Сташинського, навряд чи таємниця цієї загибелі колись була б розкрита.

А Сташинський навряд чи колись наважився б на такий крок, якби не жінка. Колишній студент, завербований радянськими спецслужбами після безквиткового проїзду на залізниці, палко кохав німкеню Інге Поль і навіть випросив у начальства дозвіл одружитися з нею, хоча й не без труднощів. Подружжя оселилося в Москві, де вражена умовами життя Інге почала схиляти чоловіка до втечі на цивілізований Захід. Попри те, що після вбивства Бандери на Луб’янці Сташинського зустріли з почестями й навіть відзначили орденом Червоного прапора, героєм він не почувався. Той факт, що часто не було можливості навіть купити картоплі, теж не надихав на любов до радянської «батьківщини».

Поживши на Заході й читаючи тамтешню періодику та книжки, агент Сташинський поступово переконувався в тому, що методи КДБ нічим не відрізняються від методів гестапо. А коли, ганяючи клопів, спецагент виявив у своїй квартирі пристрій для прослуховування («Дружина лише співчутливо подивилася на мене», — розповідав про цей випадок Сташинський), то остаточно укріпився в думці про виїзд до Берліна. Та чи не найбільше до цього спонукав страх, що його знову пошлють на вбивство. А після випадку з Бандерою Богдан твердо вирішив більше нікого не мордувати.

Звісно, чутливе вухо КДБ вловило в обережних розмовах Сташинських невдоволення радянською системою, і голову сім’ї поставили перед фактом, що нового відрядження на Захід може не бути. Втекти подружжю допомогла трагедія. Інге завагітніла. Всупереч суворим рекомендаціям кадебістського керівництва відмовилася робити аборт. І, з дозволу Комітету, виїхала в Німеччину до батьків. Чоловіка з нею не випустили. Новонароджений син за кілька днів помер. У супроводі численної охорони Сташинському дозволили поїхати на похорон. Залишивши непоховане тіло маляти в будинку батьків Інге в селі Дальгов, Богдан із дружиною городами втекли від охорони, приїхали до Східного Берліна, а звідти перебралися до Західного.

Це було 12 серпня 1961 року. Наступного дня у столиці колись єдиної Німеччини почали зводити Берлінський мур.

Після гучного судового процесу вбивця Ребета і Бандери, з огляду на добровільне зізнання й допомогу слідству, отримав вісім років ув’язнення, з яких відсидів лише чотири. І зник. За чутками, Сташинському допомогли зробити пластичну операцію для зміни зовнішності й виїхати до США (ще одна версія — ПАР).

Не виключено, що цей чоловік, якому зараз має бути близько 80 років, живий і досі. Невпізнаним ходить до тих же крамниць, що й соратники вбитого ним Провідника, з кимось із них товаришує...

Хтозна, чи вдалося Богдану Сташинському примиритися із власним сумлінням. А бандерівці «відпустили» його давно. Ті, хто все життя присвятив боротьбі з радянською тоталітарною системою, розуміли, що цей чоловік був лише слухняним коліщам потужної каральної машини. Яке, на жаль, надто пізно зламалося.

ЗІЗНАННЯ

Сташинський про вбивство Бандери

— Не можна весь час думати про таку справу й не спробувати якось виправдатися. Я говорив собі: одна партія бореться проти другої тими самими методами. Я хотів мати якусь підставу для виправдання цього вчинку; я говорив собі, що цей вчинок служить для добра народу, що емігрантів стримують від повернення (додому), що звідти приходять агенти. Все це я пробував собі сказати на своє виправдання.

Згодом ця система аргументів раптом завалилася, і залишився лише той факт, що я маю вбити людину, і виправдання здавалися мені знову невірними. Ви бачите перед собою якесь подружжя, може з дитиною, і в ту хвилину ви собі уявляєте, що ви маєте вбити чоловіка, який, може, теж одружений, має дружину і дітей. Усі виправдання, які я для себе збудував, раптом зникли, і залишився лише голий факт, що я маю вбити людину.

Моя дружина мені якось сказала: «Як це можливо, що ти сам собою ніби розумна людина, і все ж таки такий дурний?» Цими словами вона влучно схарактеризувала мій тодішній стан.

http://na-skryzhalyah.blogspot.com/

Газета «Нескорена Нація»

№1 (292)

Січень 2020