Портал Українського Націоналіста

Вівторок, 11 серпня 2020

Рід Шухевичів належав до знаних галицьких родів, які багато прислужилися культурному і національному розвитку Галичини. Зупинимось на одному із представників цієї родини – Романові Шухевичу, славному патріоту, вояку, командиру УПА, який все своє свідоме життя присвятив боротьбі за державність України.

В історії кожного народу є герої, які заслуговують повагу, шану, визнання. До таких беззаперечно належить Роман Шухевич. Як відомо спогади, особливо які писані в часі, подають образ людини, її вчинки, поведінку, риси характеру дещо в зміненому, гіперболізованому вигляді. Тому будемо намагатись подати певні факти з життя під таким кутом зору, щоб якнайбільше висвітлити постать Провідника Романа Шухевича різнопланово та об’єктивно.

Вважаю, що почати потрібно з матеріалу, донедавна ще цілком таємної (але й досі ще не до кінця відкритої) справи-формуляра №586, складеної початково Управлінням 2-Н Комітету держбезпеки при Раді Міністрів УРСР, який дослідив львівський історик Я.Дашкевич1, виклавши їх у змістовній праці “Роман Шухевич та його місце в історії України ХХ ст. Дослідницькі проблеми.”

 “... З ненавистю, ... з подивом та прихованим страхом дивилися на нього безпосередні вороги. Хочу ознайомити з фрагментами підписаної посмертно, але підготованої ще за життя генерала характерис­тики з початку 1950 р., складеної в МДБ УРСР у Києві. Читаю від моменту, коли Шухевич очолив ОУН (залишаючи без змін також окремі неточності):

“Шухевич Роман, що був у цей час (ідеться про 1943 р. - Д. Я.) одним із старих і впливових оунівських діячів (...), стояв на позиції утворення но­вої політичної організації і перебудови організаційної праці на принципах внутрішньої демократії-рішенням Бюро Проводу ОУН 13 квітня 1943 року був обраний до складу Бюро проводу як перший між рівними.

Рішення Проводу ОУН про призначення Шухевича керівником цього проводу було затверджено ІІІ-ім надзвичайним великим збором ОУН, який відбувся у серпні 1943 року в селі Свобода Золота Козівського р-ну Тернопільської обл. Згідно із затвердженим на цьому Зборі організаційним статутом, Шухевича за його становищем в ОУН назвали Головою Бюро Проводу. З цього часу Шухевич очолює Центральний провід ОУН та керує цілою бандитсько-терористичною (зберігаю формулювання оригіналу. - Я. Д.) діяльністю підпілля ОУН і бандформувань УПА на території західних областей УРСР.

1944 р. Шухевич утворив т. зв. Головний військовий штаб УПА; для цього реорганізували відділи УНС (Українська народна самооборона) на відділи УПА і, як головнокомандуючий, підпорядкував цьому штабові банд-формування УПА. Керівником Головного військового штабу УПА Шухевич поставив кадрових українських націоналістів Дмитра Грицая, пс. “Перебийніс”, і Олександра Гасина, пс. “Лицар”. (...)

1945 р. Шухевич та інші керівні оунівці вели, за дорученням Центрального проводу ОУН, переговори з німцями та їх союзниками, вищим угорським та румунським командуванням, а також з польським націоналістичним підпіллям про припинення взаємної боротьби та спільні дії проти частин радянської армії, що наступають (...).

Шухевич, як один з великих організаторів і керівників бандоунівського підпілля в Україні, користується великим авторитетом в Закордонному бюро Проводу ОУН та, особливо, у Степана Бандери.

Шухевич відомий як сильний оунівський конспіратор; навіть близькі до нього особи, з якими він переховується, не знають його прізвища, псевдонімів і становища, яке він має в оунівському підпіллі. Влітку він переважно хо­вається в лісових масивах, базуючись на віддане йому оунівське підпілля. Зимою – в населених пунктах або містах під відповідною охороною””. Так характеризували Романа вороги, які впродовж шести років намагались його знищити.

Своєрідно характеризує постать Романа Шухевича його соратник Володимир Янів2:

“... Образ Шухевича як символу чи, пак, як символів ховає не­безпеку, що на задній план відійде Шухевич як людина. В символі є краса і сила, в символі є могутність і велич, в символі є щось, що виходить понад тілесне, понад земське, понад матеріяльне. Але кож­ному, хто знав Романа, відомо, що Він, стаючи за життя символом і легендою, одночасно був живою людиною. І як хтось уявляв би на підставі сказаного Шухевича як людину, яка находить приємність в терпінні, той дуже й дуже помилявся би. І тому образ Командира Чупринки як символу домагається доповнення образом Шухевича як людини. І коли образ Чупринки робить його для нас геройським, тоді постать Шухевича є для нас усіх близькою.

Шухевич Роман, чи найкраще Шух, як його звали друзі, був лю­диною у повнім розумінні цього слова: він любив життя, хотів жити; його життєрадісність робила його вічно юним, і він для близьких йому людей залишиться назавжди палким юнаком, не глядячи на те, що у вічність відійшов він від нас зрілим мужчиною.”

Богдан Кравців3, перераховуючи заслуги, підшуковуючи слова для стислості та влучності зупинився на двох простих і корот­ких словах – людина і вояк:

 “Був людиною з кожного погляду повною і всесторонньою, і нічо­го людського не було йому чужим: чулий і ніжний, як музика-поет, і суворий-твердий, як сталь, найперше супроти себе. Пластун-мандрівник, піаніст, спортовець, мисливий, інженер-технік, підпільник – в усьому був на своєму місці і завжди один із перших. Як вояк, коли взяти до уваги те, що він зробив і чого досяг, як і те, в яких умовинах діяв, не має собі рівних в історії новітніх армій і воєн.”

На увагу заслуговують спогади сучасниці Романа Шухевича в гімназійних і студентських роках Оксани4, яку часто цитують дослідники: “Тоді я познайомилася із 16-тилітнім симпатичним блондином Романом Шухе-вичем, який мені дуже подобався як живий, дотепний і добре вихований юнак. Він не належав до тих хлопців, які провадять не­цікаві розмови, переливаючи пусте в порожнє. Дуже часто оповідав, як він до півночі читає, бо вдень замало часу. “Ми мусимо гартувати спортом тіло, але, що найважливіше, здобувати знання, вчитися чу­жих мов і вправляти сильну волю”, - казав він. Мені дуже іпонував цей серйозний і енергійний хлопець. Умів також дотепно пожарту­вати. “Оксано, поки скажеш щось невдалого, порахуй до ста” – глу­зував він із мене.

Роман був також здібним піаністом. Пригадую, як він публічно грав Скерцо-моль Шопена із великим успіхом. Я йому сердечно ґратулювала, а він мені відповів те, чого я ніколи не забуду: “Я не стара­юсь бути фаховим піаністом. Це було б і неможливе для мене спо­кійно вправлятися на фортепіано, коли я знаю, що навкруги діється з нашим народом. Не раз уночі я не можу заснути, коли бачу перед собою повні докору погляди наших тисячних жертв за ґратами. Не думай, що це в мене хвилевий настрій романтичного юнака. Я ви­рішив поставити моє життя для боротьби за нашу самостійну дер­жаву. Вже досить підкорення!” – Роман стукнув кулаком по столі, і його очі блиснули: – “На нашу багату землю мають апетит нахабні наїзники. Ми ж маємо занадто м’яке серце і швидко віримо в обі­цянки ворожих дипломатів. Але це мусить змінитися!”

Роман, продовжує вона далі, був для мене ідеалом борця за українську державність. Його мужеська енергія, непохитна воля, бистрий розум, безмежна любов до своєї батьківщини і готовність віддати своє життя для скривдженого народу - всі ці прикмети набрали свого оформлення у фанатика-революціонера, правдивого героя, що був покликаний будити поневоле­ний нарід до великого зриву. Роман відзначався також непересічною інтелеґентністю і тонким відчуттям кожної ситуації. Якщо ж його хтось хвалив, то він поблажливо усміхався і відразу змінював тему. Без позори, природний, все сам собою, хоч був людиною великого формату.

Роман говорив: „Я знаю, що скорше чи пізніше загину від во­рожої кулі. Старим я не буду напевно. Я не боюсь за нашу будуччину, коли знаю, що наші засуджені сільські хлопці гинуть з окликом: “Не­хай живе Україна!”. Любов до визвольного змагання є в них більша за любов до особитого життя. Наші горді революціонери загляда­ють сміливо смерті у вічі. Я відчуваю щораз більшу відповідальність перед найкращими синами українського народу”.

Цим постулатам він залишився вірний до останнього віддиху.

Свій авторитет в будь-якій життєвій ситуації він завойовував твердістю, непохитністю, гідною поставою. Про тюремний побут у польській в’язниці згадує Володимир Макар5:

“Шухевича привезли з інши­ми студентами з львівських Бриґідок, арештованих у зв'язку з убивством Пєрацького. На келії були Володимир Янів, Дмитро Грицай, Ярослав Старух, Володимир Горбовий, Дмитро Штикало, інж. М. Кравців, Володимир Тимчій та інші. Влада вимагала, щоб усі говорили по-польському, але Шухевич, до якого всі зразу стали відноситися, як до “старшого”, зарядив, що всі мають говорити по-українському, бо Береза Картузька лежить на українській території. Знав я Романа як абсольвента відділу будови мостів і гребель і доріг, тому здивува­ла мене тонкість його правничого думання. Винахідливість зустріти когось і передати вказівки, як дальше поступати, була в Романа по­диву гідна. Ми подивляли його бистроумність, а над усе холодну кров. Він приймав з усміхом і гумором обмеженість простору пере­бування, безвиглядність, непевність, важкі матеріальні умовини та брак найменшого культурного життя. Він брав усе найтяжчі речі до ношення та відступав свої голодні порції харчу тим, що потребували більше або були карані за якусь провину зменшеними харчами та побутом у карцері, звідки виходили “голодніші голодного вовка”. Він умів кожному сказати якесь приємне слово та облегшити часто не­стерпний тягар праці чи знущань польських поліцаїв.”

Користувався Шухевич авторитетом навіть у “злодіїв”. Ось як згадує Б. Чайковський6: “Шухевичу-адвокату вкрали дві машинки до писання. Машинка до писання тоді – стара чи не стара – то був великий маєток, а для українського адвоката тим більше. Роман пішов на Кра­кедани (назва базару) шукати її, стрінув кілька знайомих з тюрми й сказав, що хоче поговорити із шефом злодіїв. Незаба­ром підійшов до нього якийсь тип. Роман сказав йому, що в його адвоката вкрали такі-то машинки, він не є багатий і хотів би мати їх назад. Той пішов поміж злодії, через півгодини вер­нувся й сказав, що ті машинки вже у Кракові, але через кілька днів адвокат їх діста­не. І так сталося, за пару днів їх йому привезли до хати.

Умів Роман завойовувати увагу співрозмовників, викликав довір’я і шанобливе ставлення до себе. Про це згадується практично кожним, хто пише спогади про Шухевича. Наведу кілька прикладів.

Зв’язкова Романа Шухевича Одарка Гусяк згадує7: “Провідник генерал-хорунжий Роман Шухевич володів даром притягати до себе людей наче магнітом, зовсім не керуючись таким наміром, не проявляючи зусиль в цьому керунку. Гадаю, в УПА було чимало командирів, до яких підлеглі ставилися з пошаною і любов’ю (видно це з багатьох спогадів, різних публікацій), але в ставленні оточення до провідника Шухевича було щось особливе.

Охоронці стави­лися до провідника з особливою шанобливістю, хоч поведінка їхня була невимушена, природна, присутність зверхника їх не сковувала.”

Ще одна риса характеру вразила п. Одарку: “Особливу увагу я звернула на безмежну скромність цієї вели­кої людини, саме цього провідника, а доводилося не раз зустрічати провідників нижчого ранґу. Ця риса – вроджений дар, і виплекати її в собі, не маючи вродженої схильності, не легко. В подальшому знайомстві це перше враження підтвердилося і закріпилося. Таку рідкісну скромність я спостерігала у Михайла Сороки і Катерини Зарицької, тому тепер виникає думка про те, що цю спільну для цих трьох яскравих багатогранних індивідуальностей рису вони вдоско­налювали і шліфували в рядах ОУН від юнацьких років.”

Про вояка найкраще скажуть самі вояки. Мирослав Кальба8: “Я вдячний Божому Провидінню, що дозволило мені йти в тому бурхливому воєнному часі рам’я в рам’я протягом майже цілого року з Романом Шухевичем в тому поході до волі.

...З першої зустрічі з Р. Шухевичем зауважувалося у ньому щось могутньо-сильне й мимоволі набиралося до цієї людини поваги, відчуваючи, що це не звичайний старшина, яких у кожному війську багато, але що це провідник.

Роман Шухевич не потребував дорадників, не потребував ро­бити засідань, щоби винести певні рішення чи висновки. Це була людина-провідник, який з місця вирішував все, беручи на себе пов­ну відповідальність.

Це була людина з надзвичайною відвагою, незламною силою духу...”

В. Кук9 пригадує із спільної праці з Романом 1939-40 років: „Особливо чітко проявились такі риси характеру, ... як всебічне, докладне обдумування кожної справи, детальна перевірка виконання наказу чи доручення... Не любив марнослав’я, цінив у людях діловитість та бойову мужність.”

“Всю свою енергію скерував на військові справи, на вишкіл військових кадрів. Ці проблеми завжди цікавили Романа Шухевича і постійно були в центрі його уваги. Він був твердо перекона­ний, що долю нашого визволення, долю побудови нашої держави вирішить тільки сильна українська армія. Іншим ділянкам револю­ційної діяльності (ідеологія, пропаганда) він також надавав велико­го значення, але вважав їх другорядними чинниками, не головними. “Буде українська армія – буде Україна”, – часто нам говорив. І у цьому я був з ним цілком згідний. Бо лише тоді, коли будуть борці, готові за Українську державу воювати і її обороняти, буде вільно жити й про­цвітати українська нація.

З ініціативи Шухевича й за його інструкціями були створені підстаршинські й старшинські (офіцерські) школи та курси, де всі чле­ни Організації проходили обов'язковий військовий вишкіл. На особливу увагу заслуговують організовані ним курси штабних старшин у Кракові. Це була дуже своєрідна, у жодних арміях не практикована школа військової самопідготовки й самовдосконалення. Тут викла­дачі одночасно були слухачами, й навпаки, слухачі – викладачами. З предмету, хто його знав найкраще, той був викладачем, а з інших предметів – слухачем. Шухевич читав лекції і вів практичні заняття з теренознавства, зокрема орієнтації на місцевості вночі. Курсанти тут знайомились з історією воєн, окремих битв, з військовою страте­гією і тактикою, з німецькими й совєтськими воєнними статутами, найцікавішими військовими відкриттями тощо.

Настрій курсантів був діловий і разом з тим дружній, інколи й веселий. Кожен старався якнайбільше навчитись, пізнати, засвої­ти. Характерною прикметою Романа Шухевича була його скромність, він ні в чому не показував своєї вищості над іншими, не хвалився своїми бойовими вчинками в минулому. Був такий, як усі, і в той же час трохи не такий. Виділявся своєю силою волі, сконцентрованістю думки та цілеспрямованою енергією. На вечорах, що їх курсанти інко­ли влаштовували, був дуже цікавим розповідачем. Любив згадувати про свої юнацькі пригоди. Спонукав інших розповідати про те, що у їх новому житті було найцікавіше чи найсмішніше. Коли було в хаті піаніно, він міг заграти на ньому якусь популярну народну чи стрі­лецьку пісню.”

Про УПА свою думку висловлювали відомі військові фахівці світового масштабу, але й те що, як пише М. Кальба10: “Після війни в американських військових академіях впровадили як новий предмет – “Партизанська боротьба”. Особисто мені відо­мо, що у Військовій летунській академії в Колорадо-Спрінґс як най­краще зорганізовану підпільну армію Другої світової війни вивчали історію Української Повстанської Армії.”

Навіть потуги Романа в напрямку створення економічної структури – рекламної фірми “Фама”11 були спрямовані не особистої вигоди, але для зміцнення матеріальної та фінансової бази ОУН. Згодом, коли постала потреба в організації мілітарної структури Карпатської України – Карпатської січі Роман без вагань полишив бізнесові справи і в грудні 1938 року подався туди.

Батьківщина та боротьба за її незалежність були принциповими для Романа. Він був переконаний, що це може відбуватися тільки на своїй землі. З неї виїжджати він не збирався, і сім’ю не відпустив. Б. Чайківський у грудні 1943 року пропонував Романові перевезти сім’ю на еміграцію. Але він був категоричним12: “Ні. Моя родина залишиться на рідних землях. А як прийдеться нам загинути, то хоч наші кості удобрять рідну землю.”

Із розповіді сестри13 Шухевича довідуємось про такий випа­док. “Його батько лежав хворий спаралізований вдома у ліжку. Маму забрали до тюрми. Помешкання батьків Романа було на поверсі, а на партері москалі поставили варту й чекали, що Роман прийде відвідати хворого батька. Одного разу приїхав високий чин НКВД з двома вояками. Офіцер сказав охоронцям чекати внизу, а сам підняв­ся сходами.

Батько відразу впізнав його, бо то був Роман, але не міг говорити. По розмові він зійшов вниз і поїхав разом з вартою. То було цілком у стилі Романа.”

Доповнює опис провідника Шухевича Богдан Чайківський14: „Роман був, як називали його націоналісти, 105-відсотковий. То була найвища оцінка тих, хто належав до ОУН. Син його Юрко був на 95%, я також на 95%.

Роман був дуже товариський, компанійський, приємний, ви­кликав велику приязнь до себе. Я так йому вірив, що, якби він посе­ред ночі сказав мені, що то світить не місяць, а сонце, я повірив би йому беззастережно. Таке було велике довір’я до його особи.

1. Дашкевич Я., Кук В., Бойко В., Посівнич М. Про генерала Тараса Чупринку (Романа Шухевича) / НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Львівське відділення. – Львів, 2006. – 32 с.

2. Янів Володимир. Шухевич – „Чупринка”: Людина і символ. (Доповідь на жалобній академії у Мюнхені 19 листопада 1950 року). / Збірник на пошану генерала Романа Шухевича / Упор. Г. Васькович. – Мюнхен – Лондон: Українська Видавнича Спілка, Український Інститут Освітньої Політики, 1990. – 356 с.  

3. Кравців Б. Людина і вояк: В другу річницю смерти сл. п. Романа Шухевича – Чупринки. – Нью-Йорк: Організація оборони чотирьох свобід України‚ 1952. – 31 с.  

4. Оксана. Спомин Львов’янки. Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто – Львів, 2007. – Т. 45. – С. 84-88.

5. Чайківський Б. „Фама”. Рекламна фірма Романа Шухевича // Наук. ред. та упор. В. Кука, М. Посівнича. – Львів: Медицина світу, 2005. – 102 с.

6. Кальба Мирослав. Роман Шухевич як провідник, командир, людина. Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто – Львів, 2007. – Т. 45. – С. 351-362.

7. Гусяк О. Роман Шухевич. До 40-річчя з дня загибелі // Визвольний шлях. – 1990. – Кн. 5. – С. 522–526. 

8. Кальба Мирослав. Роман Шухевич як провідник, командир, людина. Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто – Львів, 2007. – Т. 45. – С. 351-362.

9. Кук В. Генерал Роман Шухевич – Головний командир УПА.– Київ. - 1997. – 110 с. 

10. Кальба Мирослав. Роман Шухевич як провідник, командир, людина. Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто – Львів, 2007. – Т. 45. – С. 351-362.

11, 12, 13, 14. Чайківський Б. „Фама”. Рекламна фірма Романа Шухевича // Наук. ред. та упор. В. Кука, М. Посівнича. – Львів: Медицина світу, 2005. – 102 с.

Підготували: науковий співробітник Історико-меморіального музею Степана Бандери  Галина Лесів, завідувач музею Степан Лесів

За матеріалами http://museum-bandera.if.ua

Газета «Нескорена Нація»

№1 (292)

Січень 2020