Портал Українського Націоналіста

Субота, 08 серпня 2020

Бандеру називають не просто Провідником ОУН, але й Провідником української нації. Наскільки це правомірно? Чи дійсно Степан Бандера був Провідником усієї української нації у роки свого життя і чи варто називати його так сьогодні? Не поспішаймо з відповіддю…

В ході німецько-російського протистояння похідним групам ОУН вдалося розгорнути потужну мережу націоналістичного руху на теренах Центральної та Східної України включно з Кримом та Кубанню. В УПА воювало чимало українців-«східняків». Однак усього цього було замало, щоб радикальним чином зламати ситуацію і повести на боротьбу з червоню Москвою увесь український народ. До боротьби долучалися найкращі, більшість же була опанованою більшовицькою брехнею. Тому не варто дивуватися через те, що й досі ім’ям Бандери можна когось налякати на Черкащині або Чернігівщині, під Донецьком або Полтавою, у Херсоні або Миколаєві… Нащадки тих, хто вижив під час Голодомору, не завжди готові до правди. Зрештою, жити брехнею легше, адже правда неодмінно накладає на людину певні обов’язки, кличе її до внутрішньої дисципліни у той час, як брехня забезпечує можливість комфортного існування бездумної худоби.

Степан Бандера не був Провідником усіх людей української крові в роки свого життя і він не є ним сьогодні. Проте він був, є і буде Провідником української нації. Парадокс? Аж ніяк, адже нація – це щось більше, ніж те, чим її уявляють марксисти, ліберали, сповідники матеріалістичного світогляду загалом. Нація – це не етнографічна маса і не населення якоїсь території. Вона, у першу чергу, це ідея, Божа думка, частина Його задуму. І лиш потім нацією є містична єдність «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Т. Шевченко). Недосконалий, зіпсований гріхопадінням світ може відхилятися від Божого задуму, матерія може втрачати форму, вислизати з-під влади ідеї. Не є винятком і нація: нерідко ті, що складають «матерію» нації, втікають від національної ідеї, редукуються до стану юрби або ж стають манкуртами і переходять на бік чужинців. Подібна «бунтівна матерія» не виражає сутності нації, і не варто вважати її волю за критерій істини. Істина об’єктивна, незалежна від поточного стану речей, незалежна від думок зманкуртизованих обивателів. Істиною є те, Степан Бандера, як уже зазначалося, був, є і буде Провідником української нації.

Українська нація покликана до свободи, до вільного державного життя, і Бандера вів українців дорогою боротьби за таке життя. Чимало сучасників Бандери мріяло про незалежну Україну, проте лиш він та ті, хто за ним ішли, діяли принципово і були послідовними у реалізації власних прагнень. Нарешті, саме з іменем Бандери вороги української нації пов’язували її визвольну боротьбу. Тож ким тоді є Бандера як не Провідником, як не виразником національної волі?!

Пишучи про «світ Традиції», уже цитований Юліус Евола твердив, що «істинні володарі неодмінно уособлювали те життя, котре знаходилося “по той бік життя”», тобто у трансцендентній, божественній сфері вічних принципів. Бандера безперечно уособлював собою об’єктивну, трансцендентну ідею української нації і втілював цю ідею у життя.

Часи, у які йому довелося жити і вести боротьбу, Бандера називав віком «політичного примітивізму, загального здичавіння і отупіння суспільної моралі». Як зазначав Фрідріх Ніцше, «Часи королів минули: те, що сьогодні називається народом, не заслуговує королів». Одначе, коли часи королів минають, коли світ рухається низхідною регресу, приходить час героїв-революціонерів, і саме вони відповідальні за те, щоб повертати матерію до послуху ідеї. Бандера доклав максимуму зусиль задля того, щоб повернути етнографічну матерію – український народ – до послуху власній національній ідеї. Саме його ім’я є символом такого повернення. Саме «Бандерівщиною» був названий героїчний збройний опір українців Імперії Зла. Саме бандерівцем сьогодні можуть назвати молодого українця, жителя русифікованого міста Центральної чи Східної України, котрий відчув голос крові і нині, на початку ХХІ століття продовжує боротьбу за власновладство української нації на своїй землі.

Варто пам’ятати, що народ зазвичай тяжко платить за відступництво від власної ідеї. Приміром, чи не є Голодомор 1932-33 років та й узагалі всі страхіття більшовицької окупації розплатою за зраду національній ідеї у 1917 році? Питання риторичне. На той час українці, очевидно, мали не лише можливість здобути власну національну державу, але й обов’язок знищити в зародку комуністичну заразу і поставити хрест на московській тюрмі народів. Наш народ не впорався з цією місію, бо його тодішня інтелектуальна і політична еліта зрадила національну ідею, увірувавши, натомість, у «Прогрес», гуманізм, демократію, соціалізм – у все, що завгодно, лишень не у те, що відповідає закону Божому та інтересам української нації. Як наслідок – постраждали не лише українці, але й інші народи.

Після 1991 року політична горе-еліта почала переконувати українців, що вони вже мають власну державу й вести подальшу боротьбу їм не потрібно. Навіть дехто з числа «теж-націоналістів» стверджував, що перша точка Декалогу («Десяти заповідей українського націоналіста») – «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї!» – вже виконана, і що неоколоніальна за своєю природою держава Україна і є тим, за що віддавали свої життя націоналісти-революціонери, підпільники, повстанці. Відповідно, українців позбавили власної національної ідеї-мети, ввели їх в оману. Сама національна ідея була дискредитована: всі біди можна було списувати на незалежність і, як це зробив Леонід Кучма, стверджувати, що національна ідея «не спрацювала». Насправді ж, біди української нації походять від нереалізованості її власної національної ідеї.

Як людина має жити не лише для себе, але й для інших, так і кожна нація покликана до певної історичної місії. Ця місія, власне, і є зовнішнім аспектом національної ідеї. Її усвідомлення допомагає нації згуртуватись, мобілізувати власні сили, ще раз переконатися у важливості власного існування. До якої ж місії покликана українська нація, які завдання перед нею стоять сьогодні?

У меморандумі від 23 червня 1941 року (Див. розділ «Героїка…») Революційна ОУН стверджувала, що виникнення незалежної Української Держави матиме колосальне значення для Європи і світу. Так є і сьогодні: перетворення нинішньої «нічийної» держави Україна у справжню, національну Українську Державу віщує епохальні зміни.

На сьогоднішній день українцям доводиться протистояти величезному зовнішньому тискові. Насамперед, нам доводиться чинити опір московському імперіалізму. З іншого боку, загрозою для України є імперіалізм західний, у першу чергу, – американський. Нарешті, українці як і більшість націй світу стоять перед небезпекою глобалізації, що має на меті знищити національну окремішність і перетворити людство у безлику уніфіковану біомасу. Всі ці сили – імперіалістичні та мондіалістські – є згубними для людства, тож протистояти цим силам – значить боротися за його майбутнє. Українцям просто не втекти від потреби боротися із вище згаданими різновидами імперіалізму. І мова йде далеко не про лицарський поєдинок, не про те, що ми повинні зробити ворогові виклик за всіма правилами етикету. Війна вже давно триває, і нашим обов’язком є перейти від захисту до нападу. Боротьба за національну державність для українців безумовно є боротьбою проти імперської Москви, проти західного імперського бандитизму та проти космополітизму-глобалізму. Така боротьба українського народу за право на життя водночас є змаганням за кращий міжнародний устрій, за благо всього людства.

Антиросійський вектор української визвольної боротьби, кінцева мета якого – остаточний розпад Росії як імперії, передбачає зміцнення стабільності в Центрально-Східній Європі та на Кавказі шляхом повної нейтралізації московської загрози. Це, водночас, призведе до унезалежнення цих регіонів від Заходу, який сьогодні хибно розуміється як єдина панацея від кремлівського імперіалізму. Крім того, посилення національних держав зазначених регіонів, а також виникнення нових державних утворень передбачає збереження неповторної мозаїчності «великої шахівниці» (З. Бжезінскі), утвердження поліцентричного характеру геополітичної системи рівноваг, а отже – поборювання інших (немосковських) імперських центрів та глобалізаційних тенденцій.

Відродження України як сильної держави має за собою ще один наслідок. Україна не встане з колін допоки самі українці не стануть на коліна перед Богом, українське національне відродження є невід’ємним від відродження релігійного. Тому майбутня українська держава має бути бастіоном християнства в Європі та оплотом традиційних цінностей. Все це говорить про те, що нашій Вітчизні належить особливе місце в справі Новітньої Реконкісти – процесу відродження Європи на традиційних християнських та національних засадах. Україна має всі шанси перетворитись із оточеного з усіх сторін бастіону на плацдарм для потужного наступу.

Майбутнє України залежить від того, наскільки самі українці будуть вірними власній національній ідеї, власній місії. За її невиконання, за втечу від обов’язку, за самообман та обман світу неодмінно слідує справедлива кара. Таке вже було неодноразово.

Сьогодні українська нація знаходиться у подібній ситуації. Українці мусять виконати свою місію. Наша місія – дбати не лише про своє майбутнє, але й про майбутнє всього людства. Проте неодмінною передумовою реалізації власної історичної місії є здобуття повноцінної національної держави. Саме візія такої держави, палке бажання здобути її, на нинішній день є серцевиною української національної ідеї у її іманентному, «земному» вимірі. На шляху реалізації національної ідеї-мети нашим прапором, дороговказом, Провідником залишається Степан Бандера, його життєвий приклад та його ідеї. Проблема лиш у тому, що для декого з числа українців Бандера є не бойовим прапором, а банальним «флажком», який можна придбати у сувенірній лавці за якихось п’ятнадцять-двадцять гривень і використовувати його відповідно – як сувенір, як непотрібну річ…

Проте профанація – це не доля, а вибір (нехай, часом, і несвідомий). Прапор чи «флажок», зміст життя чи елемент іміджу, повноцінний міф чи порожнє слово, що зливається із шумом сучасної вакханалії… Вибір залишається відкритим. Життя Степана Бандери – це дійсно міфологія української свободи, істинної свободи. Ця свобода не залежить від історичних обставин, не орієнтується на моду, не йде в ногу з часом. Вона – це те, що лучить нас із Вічністю. Бандера – це чудовий прапор для того, щоб іти дорогою такої свободи.

Джерело: http://zahrebelnyj.blogspot.com

Газета «Нескорена Нація»

№1 (292)

Січень 2020