Портал Українського Націоналіста

Вівторок, 11 серпня 2020

70 років тому в селі Будераж на Здолбунівщині провід ОУН (бандерівців) провів Першу конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії, намагаючись у такий спосіб створити єдиний антибільшовицький фронт поневолених СРСР народів. На конференцію прибули 39 делегатів – представників 13 національностей.

Відомо, що ОУН і УПА вели проти окупантів України не саму лише військову, але й ідейно-політичну, пропагандистську війну, в якій досягли певних успіхів. Одним із багатьох таких епізодів наприкінці Другої світової війни була небезуспішна спроба пропагандою залучити на свій бік представників інших поневолених народів.

1943 року червона армія та вермахт воєнні дії між собою вели здебільшого на теренах України. Більшість бійців допоміжних поліційних частин німецької адміністрації намагалися залишити службу, бо розуміли, що війну німці програли, а тому краще від них дистанціюватися. Це майже масове дезертирство ненімецького елементу як з Європи, так і з Азії вирішив використати провід УПА. У відозвах-зверненнях, поширюваних серед військовиків відповідних підрозділів упівці закликали їх кидати службу в німців і переходити до УПА задля одностайної боротьби проти спільних ворогів.

Спочатку такі відозви друкували російською, а згодом – мовою тих народностей, яким були адресовані. Загалом протягом 1943—1944 років ОУН підготувала та поширила 15 відозв. Вже у серпні 1943 року офіційний упівський часопис «До зброї» опублікував замітку «Ми не самітні», де зазначалося: «Поруч УПА виступають поневолені народи Сходу і Заходу. Грузини, узбеки, черкеси, осетини вже сьогодні борються в рядах УПА, творячи свої окремі національні загони, що в найближчому майбутньому стануть національними революційними арміями». Цікаво, що автором таких звернень до народів Азії та Кавказу (тиражованих у підпільних друкарнях Одеси) був єврей Лейба-Іцик Добровський, політичнийй консультант УПА-Північ. Ось кілька таких закликів адресованих грузинам і азербайджанцям:

«ГРУЗИНИ !

...Коли спалахнула большевицько-німецька війна, у Вас не було бажання боронити нову тюрму народів – Совєтський Союз. Частина з Вас пішла в національні відділи при німецькому війську. Ви таким чином стреміли допомогти розбити свого найлютішого ворога – російський імперіялізм…

Грузини! Не будемо вмирати за німецьку грабіж, не будемо вмирати за московський імперіялістичний розбій. Український народ закликає вас до спільної боротьби з нашими спільними ворогами. Йдіть разом з українськими повстанцями, формуйте свої національні відділи!»

«АЗЕРБАЙДЖАНЦІ !

Тільки спільними силами всіх поневолених народів можна перемогти імперіялістичних хижаків Москви й Берліну і побудувати незалежні держави Кавказу й Азії.

Ми закликаємо вас збільшувати ряди своїх національних відділів при Українській Повстанській Армії!»

Відповідні заходи УПА мали успіхи, представники ненімецьких народів почали масово переходити на бік повстанців, а вже з осені 1943 року команда УПА почала формувати з них окремі національні частини. Причому, як зазначає історик С.Ткаченко, вони всі виступали під власними національними прапорами, отримували командирів і політвиховника своєї національності.

На початок 1944 року в УПА було 15 іноземних куренів. Загалом, як зауважують дослідники історії УПА, в повстанській армії воювало близько 20 тисяч чужинців. «Як прийшло до того, що чужонаціональний елемент так скоро і без перешкод знайшов дорогу в наші ряди? Це дійсно була скомплікована ситуація. Кинуті Проводом ОУН (б) гасла до розвалу совітської тюрми народів, боротьби за визволення поневолених народів і підтримки один одного в цих змаганнях відкрили їм двері до наших «республік УПА». І, до нас, що першими стали до боротьби з комуністичною імперією, почали напливати однодумці, наші ідейні союзники. Між ними дійсно були представники народів ідеологічно нам близьких як: білоруси, литовці, грузини, узбеки, інші», – писав у своїх спогадах «За Україну, за її волю» командир військової округи «Заграва» Роман Петренко («Юрко»).

Він також зауважує, що значний відсоток із «перебіжчиків» становили росіяни, які зазвичай видавали себе за українців, білорусів, донських козаків чи кубанців. Про росіян у лавах УПА повідомляв начальникові Українського штабу партизанського руху Тимофію Строкачу командир радянського партизанського з’єднання Александр Сабуров: «Агентурным путем, показаниями пленных, арестованных и перешедших в наше соединение с оружием бойцов УПА установлено, что 40% состава УПА не являются украинцами. Из состава 40% национальности Востока: ингуши, осетины, черкессы, турки, есть и русские...». Сотня росіян існувала у військовій окрузі «Турів», нараховувала 80 осіб, але командування УПА розпустило її через часті конфлікти з іншими частинами.

Були також німці та євреї: «Німців, що здезертирували з німецької армії, зустрічав я виключно у командира «Рудого» в ВО «Турів». Кількість їх була незначна, в основному це були понімечені чехи, австріяки, один навіть старшина, що перейшов до нас з міста Володимира, – продовжує у своїх спогадах Роман Петренко. – Причиною дезертирства була нехіть брати участь у боях. Більшість цих людей працювала фізично при військових відділах УПА при заготівлях дров, кухнях, пекарнях, мясарнях. Окрему групу творили жиди… У ВО «Заграва» і «Дубового» працювало двоє лікарів жидів. У шпиталі УПА м. Колок працював жид «Білий» разом зі своєю дружиною… Знайома мені дівчина жидівського походження з с. Ставок Дережанського району, вийшла заміж за українця і разом із ним пішла у підпілля. Називалась вона Дора Цукерман, а її чоловік мав прізвище Майданець».

Значна кількість іноземних формувань у складі УПА дала можливість проводу ОУН спробувати поширити антирадянські національні-визвольні рухи за межі України. Для цього 21-22 листопада 1943 року в селі Будераж Здолбунівського району на Рівненщині провели Першу конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. На конференцію прибули 39 делегатів, які представляли 13 національностей: грузинів (6 делегатів), азербайджанців (6), узбеків (5), татарів (4), вірменів (4), білорусів (2), казахів (1), кабардинців (1), осетинів (2), чувашів (1), черкесів (1), башкирів (1) і, звичайно ж, були делегати від українців (5). Протокол конференції стверджує, що деякі делегати нібито прибули зі своїх рідних земель, що перебували «під більшовиками», долаючи численні труднощі при переході лінії фронту.

«В умовах боротьби українського народу з німецькими окупантами зібралась і перевела свою працю конференція, – читаємо далі в протоколі. – 20 листопада, напередодні праці конференції баталійон німецьких грабіжників в місцевості, де скликалась конференція, прийшов грабувати й палити села. Загони УПА розбили й розігнали гітлерівських бандитів, не давши їм можливості спалити намічені села. Пліч-о-пліч з бійцями загону УПА взяли активну участь в бою деякі делегати конференції. Вони показали, що являються не лише політичними, але й прекрасними військовими керівниками своїх народів. В боротьбі зі спільними поневолювачами росте й міцніє дружба й співпраця народів Сходу».

Конференцію відкрив українець проф. Стеценко. Під час її роботи було виголошено кілька доповідей. Зокрема грузин Гурієлі виголосив доповідь на тему «Оцінка сучасного політичного положення», українець Стеценко доповідав про «Політичні завдання поневолених народів», а українка Озерська зробила доповідь про «Організація і практичні цілі єдиного фронту поневолених народів».

Після дискусіє було обрано резолюційну комісію, до якої увійшли троє українців, двоє грузинів, азербайджанець і узбек. Учасники конференції виробили 5 постанов, які стосувалися головних ворогів – СРСР і Німеччини та їх жорстокої імперіалістичної війни. В окремих постановах мовилося таке: «Перша Конференція Поневолених Народів Східної Европи й Азії вітає героїчну визвольну боротьбу народів Західньої й Середньої Европи проти німецького імперіялізму та заявляє свою повну політичну солідарність у цій боротьбі; Конференція вважає потрібним розгорнути серед народів Західної і Середньої Европи широку пропаганду для ознайомлення їх з визвольною боротьбою народів Східної Европи й Азії. Конференція закликає: зміцнити самооборону перед терором відступаючої німецької влади й армії».

Окрім цього, в процесі роботи учасники конференції окреслили політичні завдання, виробили відозву до поневолених народів Східної Європи й Азії, а також бійців Червоної армії, іноземних батальйонів при вермахті та до інтелігенції. Суть їх зводилася до спільної боротьби проти двох тоталітарних режимів – радянського і нацистського.

Загалом, як вважає більшість дослідників, Конференція поневолених народів організаційно оформила спільний антибільшовицький фронт, як військовий, так і політичний, і заклала підґрунтя Антибільшовицького Блоку Народів.

За матеріалами http://zbruc.eu

Газета «Нескорена Нація»

№1 (292)

Січень 2020