Портал Українського Націоналіста

Вівторок, 11 серпня 2020

Наслідками окупації України більшовицькою Росією стали не лише репресії проти носіїв української національної свідомості в республіканському партійно-радянському керівництві, але й три Голодомори в Україні, фізичне знищення національної інтелігенції, підрив генофонду української нації.

Таких непоправних втрат українство зазнало передусім тому, що радянська Україна була окупованою й колоніально залежною територією, на якій кремлівські вожді будь-що прагнули насадити антиукраїнську владу і знищити прагнення українського народу до самостійного державного існування.

Три Голодомори, що їх зазнала Україна під час панування комуністичного режиму, — це найжорстокіші заплановані злочини в історії людства. Ніякі війни та нищення народів не зрівняються з масштабністю виморювання українського населення, що жило в країні з найродючішими грунтами, на землі своїх предків, які одними з перших освоїли рільництво і зуміли завдяки праці на землі домогтися достатку. Чому саме українство найбільше постраждало від більшовицького комуністичного експерименту?

Захопивши у жовтні 1917 р. владу в Петрограді, більшовицькі вожді усвідомлювали, що нова (комуністична) імперія неможлива без економічного потенціалу України, а тому найагресивніший удар і найбрутальнішу силу терору спрямували, насамперед, проти українців, що прагнули відродження власної незалежної держави. Більшовицька формула «доля імперії вирішується в Києві (Харкові)» стала визначальною при виборі напрямів внутрішньої політики на більш ніж сім десятиліть.

Безвідмовним інструментом більшовицької влади у боротьбі з українцями, незгодними з політикою комуністичних перетворень, слугував терор голодом, який ленінсько-сталінський Кремль, за мовчазної згоди компартійно-державної верхівки УСРР, тричі (у 1921— 1923, 1932—1933 і в 1946— 1947 рр.) застосовував для упокорення України. Провідниками цієї людиноненависницької політики в республіці щораз ставали лідери КП(б)У та української радянської держави.

Вперше терор голодом щодо українських селян було застосовано у 1921—1923 рр., тобто одразу ж після поразки українських національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. Започаткував цю українофобську «традицію» більшовицький вождь В. Ленін задля того, щоб придушити селянський повстанський рух та втягнути «суверенну» радянську Україну до СРСР. Виникнення голоду на початку 20-х рр. в Україні офіційною радянською історіографією пояснювалося посухою 1921 р., а також наслідками семирічної війни (спочатку світової, потім громадянської). Насправді ж голод 1921—1923 рр. був викликаний передусім суб’єктивними причинами, а саме: більшовицькою політикою «воєнного комунізму» і насильницькими заходами, що її супроводжували.

У 1921 р. стихійне лихо вразило УСРР і РСФРР, однак становище України було скрутнішим, адже від неї вимагали хліба для постачання Півночі, який вилучали засобами офіційно скасованої у березні 1921 р. продрозкладки. В Україні кремлівське керівництво розкладку залишило, щоб забезпечити, насамперед, безперебійне постачання хлібом Москви, Петрограда і робітничого Донбасу. У той час, коли південь України потерпав від голоду, тодішнє керівництво УСРР упродовж літа-осені 1921 р. не здійснило жодної спроби зменшити обсяги вивезення хліба з республіки. Навпаки, коли 8 травня 1921 р. секретар ЦК РКП(б) В. Молотов повідомив українське керівництво про постанову центру — надсилати щонайменше 40 залізничних ешелонів з продовольством на місяць у розпорядження наркомату продовольства РСФРР, політбюро ЦК КП(б)У залучило до виконання цієї постанови не лише кавалерійські частини наркомпродівських загонів, які використовувалися для придушення збройного опору селян та охорони продовольчих вантажів, але й частини регулярної армії, оскільки українські селяни чинили спротив конфіскації хліба та інших видів сільськогосподарської продукції.

Про запопадливість тогочасної української влади перед Москвою промовляють наступні факти. Так, доводячи місцевій владі зміст телеграми В. Леніна, який 6 липня 1921 р. наказав наркомпроду УСРР М. Владимирову вжити рішучих заходів для забезпечення продовольством Донбасу, ЦК КП(б)У зобов’язав місцеве керівництво «докласти надлюдських зусиль для підйому продзаготівлі й виконання нарядів наркомпроду навіть на шкоду задоволенню місцевих потреб». Тоді ж голова ВУЦВК Г. Петровський і другий секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь у телеграмах керівникам губкомів і губвиконкомів закликали у будь-який спосіб забезпечити виконання надвисоких хлібозаготівельних завдань.

У той час, коли на допомогу голодуючому Поволжю були кинуті усі сили партійного, радянського і профспілкового апарату, у жодній постанові центрального уряду чи зверненні про організацію боротьби з голодом влітку-восени 1921 р. не згадується про голод на півдні України, не йдеться, відповідно, й про надання матеріальної допомоги голодуючим. Тому південні райони УСРР, що найбільше постраждали від природної стихії, залишалися без допомоги.

Замовчування голоду на півдні України дозволило центральній владі використати хлібні ресурси виключно для голодуючих РСФРР, для потреб яких вилучалися в тому числі й мізерні зернові запаси решти українських губерній, також уражених голодом. Тільки в грудні 1921 р., коли смертність від голоду на півдні України набула катастрофічних масштабів, Москва зменшила план вивозу українського хліба до РСФРР з 57 млн. до 27 млн. пудів. Водночас уряд УСРР отримав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання їхньому населенню пільг, якими користувалися голодуючі в РСФРР (повне звільнення від податку і продовольче забезпечення за рахунок загальнофедеративного продовольчого фонду).

Найганебнішим у поведінці російського більшовицького центру та його українського регіонального відгалуження є те, що наявність голоду в Україні була прихована від світової громадськості, відтак закордонних рятівників (наприклад, Американську адміністрацію допомоги — АРА) в республіку не запросили. Тільки тоді, коли голодуючі селяни почали масово помирати, українські партійні керманичі, що доти дисципліновано виконували вказівки Кремля, забили на сполох. Так, зокрема, М. Скрипник, виступаючи у грудні 1921 р. на VI конференції КП(б)У, заявив: «Хіба це не було очевидно, що ми йдемо до голоду? ЦК затримував це питання. Йшов тиждень за тижнем, місяць за місяцем, і тільки тепер ми бачимо очевидну помилку, виявлену тут. Ми тоді не насмілювалися казати, що у нас, в нашій благодатній Україні — голод». Підтвердив це й голова Раднаркому УСРР Х. Раковський, який у доповідній записці В. Леніну від 28 січня 1922 р. зазначав, що дані про голод, що насувається на Україну, він мав ще у червні 1921 р. Восени того ж року Українська економічна рада ухвалила навіть постанову про обстеження неврожайних українських губерній, але ВУЦВК, як зізнався Раковський, «скасував цю постанову із суто політичних міркувань — не створювати паніки».

Запізнілі заяви й заходи, здійснені більшовицьким керівництвом для зменшення тиску на українського селянина, засвідчили лише те, що офіційне визнання голоду в УСРР мало для влади формальний характер. Позаяк, прикриваючись гаслом про допомогу голодуючим, комуністична влада продовжувала грабунок України, переклавши провину за виникнення голоду на учасників військової інтервенції 1918— 1920 рр. і внутрішню політичну опозицію.

Голод 1921—1923 рр. «допоміг» керівникам більшовицької партії зробити кілька важливих висновків, застосованих згодом для творення нових голодоморів. По-перше, оскільки вилучення хліба в українських селян у 1921—1922 рр. мало на меті не так нагодувати «червоні столиці», Червону армію та голодуючих селян Поволжя, як приборкати селянський повстанський рух, то терор голодом став ефективнішим засобом боротьби з повстанцями, ніж застосування регулярних частин Червоної армії. По-друге, приховавши інформацію про голод в південних регіонах України, більшовицька влада апробувала технологію замовчування у засобах масової комунікації фактів про голод, що позбавило українських селян міжнародної допомоги і призвело до масового мору людей. По-третє, скориставшись голодом як приводом до вилучення церковних цінностей, більшовики отримали у своє розпорядження додаткове джерело надходжень для утримання влади і проведення великомасштабних комуністичних експериментів. І, нарешті, мовчазна згода українського керівництва на застосування методів офіційно скасованої продрозкладки для масового вилучення хліба у «незалежній» республіці переконала московський партійний центр у цілковитій лояльності до нього партійно-радянської верхівки УСРР.

На відміну від терору голодом у 1921—1923 рр., що був спрямований, передусім, для упокорення бунтівного селянства, голодомор 1932—1933 рр. мав на меті планомірне знищення українських селян як «національного бастіону» (вислів Р. Конквеста). Штучний голод 1932—1933 рр. був скерований проти селянства УСРР, майже 84 % якого було українським (за переписом 1926 р. з 23,4 млн сільського населення України 19,6 млн визначили себе українцями).

Відомо, що від початку свого панування в республіці більшовицькі лідери вважали українського селянина своїм лютим ворогом. Л. Троцький, зокрема, проголошував українське селянство цитаделлю дрібнобуржуазної контрреволюції, а Й. Сталін вбачав у ньому основну армію національного руху. Не подобалось більшовикам і те, що працелюбний український народ завжди жив у відносному достатку і був далекий від маніакальних ідей більшовицьких лідерів. Тож перетворити його на покірного виконавця волі «пролетарських вождів» було справою непростою. Для цього потрібні були особливі за своєю жорстокістю, підступністю й цинізмом підходи, методи, шляхи, засоби впливу. Необхідна була примусова, всеохоплююча колективізація і всі ті репресивні заходи, яких вона вимагала.

На початку 30-х років репресії проти українського селянства набули винятково жорстокого характеру. У 1930 р. розпочалася масова розправа з «куркулями», в результаті якої було зруйновано понад 200 тис. найбільш дієздатних і заможних селянських господарств, виселено сотні тисяч «куркулів» та членів їхніх сімей. За неповними даними, від цієї акції постраждало близько одного мільйона осіб. Як і під час голоду 1921—1923 рр., відповідальними за голодомор 1932—1933 рр. було оголошено «куркулів», котрі нібито приховали хліб і від влади, і від односельців. Прикметно, що версія про те, що селяни сховали зерно в ямах з тим, щоб задушити радянський уряд «кістлявою рукою голоду», була оприлюднена генеральним секретарем ЦК КП(б)У С. Косіором саме влітку 1930 р.

Криза у сільському господарстві, викликана сталінською політикою суцільної колективізації на початку 30 х рр., і намагання партійно-державного керівництва за будь яку ціну виконати планхлібозаготівель в Україні, спричинили у 1932—1933 рр. страхітливий голодомор. Сталінські емісари в Україні — В. Молотов, Л. Каганович, П. Постишев, Я. Яковлєв разом з С. Косіором, В. Чубарем, іншими керівниками УСРР свідомо прирекли мільйони українських селян на голодну смерть. Постанови партійно- державних органів влади за підписами Сталіна, Молотова, Кагановича, а також таємне листування між ними є беззаперечним свідченням того, що свідома акція геноциду українського селянства була спланована в Москві, а здійснена руками партійно-радянського керівництва УСРР. Адже хлібозаготівельні кампанії 1932 і 1933 рр., що мали на меті вилучення хліба в українських селян, очолювали генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор, голова Раднаркому УСРР В. Чубар та голова ВУЦВК Г. Петровський. Оприлюднені останнім часом архівні документи переконують нас у тому, що безпринципність тодішнього керівництва УСРР, що виконувало функції окупаційної адміністрації Кремля в Україні, сприяла реалізації політики геноциду українського селянства.

Сталін, що поставив за мету у стислі терміни провести колективізацію сільського господарства, вдався до геноциду українських селян, пам’ятаючи, як голод 1921—1923 рр. значно ефективніше від червоноармійських багнетів приборкав антибільшовицький повстанський рух в Україні. Окрім того, кремлівський диктатор свідомо «зачищав» українські тили, що видавалися йому вкрай ненадійними напередодні вирішальної битви за світове панування, чи то пак за «революційне перетворення світу», згідно з комуністичною термінологією.

Ключова роль у здійсненні геноциду українських селян, а особливо у приховуванні від громадськості інформації про його масштаби та справжніх винуватців, як підтверджують новознайдені документи, належала ГПУ УСРР, що, за влучним спостереженням тодішнього посла Італії в СРСР Б. Аттоліко, було «справжнім хребтом цілого радянського устрою». Тільки в листопаді 1932 — січні 1933 рр. ГПУ УСРР ліквідувало 1208 «контрреволюційних» колгоспних груп. У 1933 р. з понад 24 тис. українських колгоспів було «вичищено» близько 200 тис. осіб, а у самій КП(б)У було оголошено «чистку». Таким чином ГПУ «посприяло» утворенню значного контингенту осіб, на яких цілком можна було списати організацію голоду.

Жертвами Голодомору 1932—1933 рр. стали не лише мільйони українських селян, а й українство, українська ідея в цілому. Саме тоді було згорнуто політику «українізації», а на місце померлих від голоду українських селян переселено мешканців інших регіонів СРСР. Фінальним «акордом» розпочатої 1932—1933 рр. політики геноциду в Україні став «великий терор» 1936—1938 рр., внаслідок чого загинули практично усі представники партійно-радянської номенклатури УРСР, що виконували злочинні сталінські директиви та накази під час Великого голоду.

Організувавши у 1921— 1923 і в 1932—1933 рр. два голодомори в Україні, більшовицький Кремль зробив це й утретє — у 1946—1947 рр. Старше покоління громадян України добре пам’ятає голод 1946— 1947 рр., але радянська історіографія завжди оминала цю народну трагедію. З нечисленних згадок про неї можна отримати лише куцу інформацію про тяжкі наслідки повоєнної руїни у сільському господарстві, посилені незвичайною посухою 1946 р. у південних областях України. Не згадувалося лише про те, що хліб в УРСР тоді був, як і під час попередніх голодоморів. Але Москва вже вкотре, забираючи хліб у голодного українського селянина, відправляла його на експорт (цього разу, щоправда, не для отримання коштів для форсованої індустріалізації, як це було на початку 30-х рр., а для забезпечення хлібом країн так званої народної демократії).

Оприлюднені в незалежній Україні архівні документи засвідчують, що, попри об’єктивні причини виникнення голоду у 1946—1947 рр., визначальним чинником стала сталінська політика хлібозаготівель. ЦК ВКП(б), Рада Міністрів СРСР і особисто Й. Сталін вимагали від керівництва УРСР беззастережного виконання надвисоких планів хлібопоставок. Згадуючи про шалений тиск Кремля на початку хлібозаготівель 1946 р., М. Хрущов (на той час перший секретар ЦК КП(б)У) у своїх мемуарах зазначав: «План встановлювався вольовим методом, хоча в органах преси і офіційних документах він «обгрунтовувався» науковими даними... При цьому виходили головним чином не з того, що було вирощено, а з того, скільки можна одержати в принципі, вибити в народу в засіки держави. І ось почалося це вибивання. Я бачив, що рік загрожує катастрофою. Чим це скінчиться, важко було передбачити...».

А скінчилося все за відпрацьованим у 30-ті рр. сценарієм: призначенням на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича (цей кат України, якого Сталін вкотре вже використав для вилучення хліба в республіці, не лише взявся виконати спущений Москвою план, а й разом з секретарями ЦК КП(б)У М. Патоличевим і Д. Коротченком пообіцяв Сталіну перевиконати завдання Кремля на 22 млн 300 тис. пудів хліба) і смертю щонайменше одного мільйона українських селян у голодних 1946—1947 рр.

Понад вісімдесят років минуло з часу голоду 1921— 1923 рр., сімдесят п’ять — від початку голоду-геноциду 1932—1933 рр., шістдесят — з часу голоду 1946—1947 рр., але українці досі не спромоглися на те, щоб про їхню національну трагедію дізнався весь світ та й, за великим рахунком, до кінця не осмислили її самі. Не поставлено належним чином і питання про відповідальність комуністичного Кремля за безпрецедентне нищення української нації. Знаємо, що піде поголос про безпідставність постановки питання саме у такій площині, позаяк, мовляв, відсутні прямі документальні докази безпосередньої причетності сталінського Кремля до вироблення та реалізації політики геноциду українського народу. Здогадуємося й про те, що не отримаємо ми цих доказів доти, доки керівництво Російської Федерації, що приховує від громадськості у так званому «кремлівському архіві» таємні директиви вищого керівництва СРСР, які спричинили три Голодомори в Україні, проводитиме курс на моральну реабілітацію «ефективного менеджера» (за сучасною офіційною кремлівською термінологією) Сталіна. Але хіба не переконливішими від будь-яких (навіть архівних) документів є дані про величезні людські втрати, що їх зазнав український народ під час здійснення комуністичного експерименту, спланованого вождями більшовизму? Невід’ємною ланкою цього людиноненависницького проекту стали три Голодомори в Україні, сплановані й проведені більшовицьким Кремлем у 20—40-х рр. ХХ ст.

Микола Дорошко, доктор історичних наук, професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

За матеріалами http://ar25.org

Газета «Нескорена Нація»

№1 (292)

Січень 2020