Портал Українського Націоналіста

Субота, 08 серпня 2020

В українця, що опинився у Другій світовій війні між двох вогнів, більшовицькою чумою та німецькою імперією зла, вибір був невеликим – або тікати у ліс, або чекати на нове пришестя нквдистів, або воювати за незалежну Україну у складі німецької армії.

За свідченнями дивізійників, понад 82 тисячі осіб зголосились до вступу у військову формацію. Дивізія складала присягу двічі. Першу – СС-добровольця у 1943-му році, другу – на вірність Україні 1945-го року (під командуванням Павла Шандрука). Таким чином, 14-та стрілецька добровільна дивізія зброї при СС «Галичина», перетворилась на українську дивізію УНА. Відомо, що хоч ОУН(б) та УПА виступали рішуче проти вступу українців до дивізії, оунівці часто проникали у «Галичину», щоб бійці дивізії були на зв'язку з підпіллям. 

«Думали лише про одне – аби бомба не розшматувала нас на куски», - правда Івана Мамчура, підстаршини дивізії «Галичина»

Іван Мамчур потрапив під радянську репресивну машину. Львівська в’язниця, гулагівські табори, Кенгірський концтабір, де відбулось широкомасштабне повстання ув’язнених, жорстоко придушене регулярними військами... Його спогади, викладені в автобіографічній книзі «Нас доля світами водила», для теперішніх поколінь – фантастика. Важко уявити групу з кількох сотень людей різної статі, що стояли навколішках перед німцями, голі, байдужі у відчутті сорому. І через добу – ту саму групу, але вже мертвих голих людей, розкиданих на узбіччях поблизу лісу у Брюховичах.

«Короткий кількамісячний вишкіл у підпіллі не міг дати тих військових знань, які дає вишкіл у дисциплінованій та оснащеній сучасною зброєю армії, - розповідає Іван Мамчур. – Звісно, ніхто з українців не хотів воювати за ІІІ рейх, нікому не хотілося умирати за здійснення програми Гітлера, викладеній у «Майн Кампф», але з наближенням більшовицької армії, режиму, який добре дався нам взнаки за «перших більшовиків», не можна було довго думати…Зостався я сам зі своєю долею. Яка ж вона, ця доля була? Пройшли у 1944-му лікарський огляд, санітарну обробку, отримали харч і сіли на поїзд до Кракова...». Тим не менше, порядок служби при німцях був на зразок пластунського, - розповідає ветеран. Знайомство з військовим статусом, гімнастичні вправи, розучування стрілецьких пісень, вивчення зброї, марширування, засвоєння структури дивізії. На питання, що їли, пан Іван відповідає: «швабські пироги» - мелене м'ясо, заварене в тісті з тертою картоплею та іншими спеціями, а у неділю солодкі булочки з кавою чи іншу «лєгуміну».

Німецьку ідею про залучення юнаків віком 15-18-ти років до протиповітряної допоміжної служби, керівництво УЦК на чолі з Кубійовичем не підтримало. Але їх ніхто і не запитував. Вишкіл та підготовка до суворого стрілецького життя дивізії «Галичина» тривали, а українські вояки не мали тих самих пільг, що німецька молодь. Одного разу, як розповів «Погляду» Іван Мамчур, він випив некип’яченої води і занедужав. Справа у тому, що неподалік був розташований табір радянських військовополонених, де трупи, які довго розкладались, заражали воду.

«В той час боротьба з партизанами велася хаотично, а коли на станціях радянські літаки починали скидати бомби, то ми думали лише про одне – аби бомба не розшматувала нас на куски. Усі ці бомбардування і тривоги стали звичним ритуалом. Адже ми були, на думку чи на твердження чужинців, наповнювачем чужої національності. Використовувалися як охорона стратегічно важливих військових об’єктів, а також для патрулювання населених пунктів», - пригадує не без жалю вояк «Дивізії».

За словами Івана Мамчура, дивізійники не знали справжнього ставлення Німеччини до військових частин, сформованих із народів Радянського Союзу, які служили при німецькій армії. Вищим командуванням дивізії «Галичина» були німці, які чомусь хотіли залучити дивізію під командування генерала Власова, який на той час командував РОА (Руская освободітєльная армія). Завдяки генералу Шандруку ця спроба провалилася. «Нам набридло кочувати, хоча нас й запрошували у чеське підпілля, але я думав: хіба на Батьківщині я буду зайвий? Так, ми побачили Австрію, Словаччину, Німеччину, Чехію. Якось чехи перемінювали німецькі вивіски на чеські і якийсь німець проявив неабиякий «патріотизм» – поранив чеха, який міняв вивіску, багнетом у ногу. Але всі розуміли, що то вже кінець. І тоді я прийняв рішення пробиратись на Україну. Щось щеміло на серці, хотілось податись у той невідомий світ, вслід за німцями, де існують українські комітети та управи, але рішення було таким – повернутись, що б там не було, адже на мене чекають побратими, згорьовані батьки, на мене чекає країна».

«Коли Гітлер пройшов повз мене, коліна затряслись», - правда Євгена Куцика, підстаршини дивізії «Галичина»

Євген Куцик, 1927 року народження, пригадує жорстоку дисципліну і особливі класи радистів, які повинні були вміти працювати в екстремальних умовах. Одного разу вранці, об 11-тій годині, згадує Євген Куцик, вояків вишикували, перевірили зброю (патронів не повинно було бути), насадили багнети, шоломи і відправили на повний «парад». «На подвір’я в’їхало три машини. З однієї вийшов Гітлер, що було для нас великою несподіванкою. Одягнений у плащ, він собі сам відчинив дверцята, без кашкету і жодної відзнаки разом із найближчим ад’ютантом та шефом, що надав йому рапорт, пройшовся повільною ходою. Той його погляд я ще досі пам’ятаю. Він такий гострий, що аж залягає до глибини душі. Коли він пройшов повз мене, коліна мої затряслись. Я не мав чого боятись, але мене огорнуло якесь небувале напруження. Він мені досі сниться, як йде повільним кроком повз нашу шеренгу і швидким кроком покидає нас», - поділився з «Поглядом» Євген Куцик. Тоді вояки раділи, що отримали змогу походити поруйнованим Нюрбергом та випити пива – зняти напруження. Пиво коштувало, як розповідає дивізійник, 20 марок, а за місяць вояки отримували 200 таких «індульгенцій на пиво».

При оточенні у Мельниках панові Євгенові допомогла врятуватись чеська мова і жіночка, що дала одіж, аби переодягнутись. І тоді голий-босий дивізійник, який не міг забути погляду Гітлера, став наймитувати у чеського господаря. Коли після фільтраційного табору Євген повернувся до рідного Львова, був тричі арештований за порушення паспортного режиму. «Не прописаний я не міг влаштуватись на роботу, а на роботу не міг влаштуватись, бо не прописаний. Ось така замкнена коломийка. Семен Стефаник, тодішній голова округкому, син письменника, дав мені резолюцію і за два місяці мене прописали», - пригадував Євген Куцик.

До речі, фюрер таки зміг здивувати Євгена й після своєї смерті – у львівському домі воскових фігур. «У домі воскових фігур Гітлер був меншим від Сталіна. Але ж де б дозволили Гітлерові бути більшим за Сталіна – бути такого не може!», - додав дивізійник.

«Что там сматрєть на ніх!» - правда Зенона Врублевського, особистого шофера легендарного полковника Івана Ремболовича 

Уродженець Краківської вулиці, після рекрутського вишколу Зенон Врублевський пішов на курси шоферів. Через недосконалу німецьку його приписали до штабу. Після боїв проти Ковпака виїхав із групою на фронт. За словами ветерана, кожен робив свою справу: куди посилали – там і воювали. «Коли ми потрапили в окруження, німці за нас забули, ні одного літака не прислали на допомогу, не дивлячись на те, що можна було здійснити прорив. Ми держалися у страшних умовах два тижні, а коли прорив таки розпочався, з’явилось нове завдання – стримати радянські війська, що направлялись по лінії Золочів-Львів», - поділився спогадами пан Зенон. – Над ранок ми потрапили у полон, де нас із нестримним бажанням хотів розстріляти капітан (сьогодні думаю: таке мале, а з таким животом) із словами «что ви смотрітє на ніх?» витягнув пістолета. Але вчасно над’їхала розвідка на конях з автоматами і капітан ще щось там «бебекав», але відступив».

За словами ветерана, люди мудріші зняли з уніформи зображення галицьких левів, а він чомусь не здогадався цього зробити. Його привели до конвоїра. А там пістолет і складений ніж розміром у 20 сантиметрів. «Як там не застрілили, то тут заріжуть» – думав тоді дивізійник. «Конвоїр мене вдарив по обличчю, (видно було, що зі Східної України) і прогримів, щоб я ні в якому разі зізнавався, що належу до дивізії, бо розстріляють», - продовжив пан Зенон. Врятувавшись, пробув 2 роки на Уралі, а після виснажливої праці шахтарем подався до Львова. У сім’ю повернутись не міг, бо накликав немало підозр з боку радянської влади. Таким чином, дивізійник опинився у підпіллі. Але у підпіллі, за його словами, зброї залишилось мало, самих підпільників теж жменька, та й патронів бракувало. «Командир мені сказав, що толку з мене у підпіллі не буде, бо я «містова дитина», а тут їсти немає що. Та я й не довго там пробув. Через два місяці мене зловили і засудили на 25 років» - додав Зенон Врублевський.

Колишні вояки дивізії СС «Галичина» сьогодні не реабілітовані, не визнані ні державою, ні землянами, і отримують просту пенсію. Якась незначна фінансова допомога зрідка надходить від Головної управи колишніх вояків СС «Галичина» зі США. «Ми 44-го року не пропали, то і зараз не пропадемо. Від держави нічого не хочемо. Мене от тільки трафляє, як чую чи читаю в газеті, що ми нібито стали помагати німцям. Та я того німця так само ненавидів, як і того москаля, - розповів Зенон Врублевський. Тепер от найманець, який іде служити, дістає 5 тисяч доларів в місяць, а ми діставали декілька марок». Пан Євген недавно зробив операцію на очі, що обійшлась колишньому воякові у півтори тисячі доларів. Допомогли діти. Державі ніколи.

Коментар для «Погляду»

Володимир В’ятрович, науковець, історик, дослідник національно-визвольного руху:

Насправді доля української дивізії «Галичина» відображає усю трагічність та невизначеність українців у період Другої світової війни. Адже ця дивізія була створена як військова структура у рамках німецької армії. У 1943-му році, коли вона щойно почала творитися, то вважалась формацією борців за українську незалежну державу, хоча, очевидно, дивізія використовувалась лише у німецьких цілях. І була наочним доказом того, що може статись із недержавним народом – недержавний народ змушений пропагувати чужі інтереси і, звісна річ, воювати за них. Відповідно, дуже багато українців вступило у цю дивізію, вважаючи, що це спосіб боротьби за Україну. Тоді паралельно створювалась УПА, і керівництво українського підпілля зверталося до українського населення та безпосередньо до вояків із закликами не піддаватись німецькій пропаганді, а боротись справді за українську державу. Тим не менше, багато хто таки вступив у дивізію, наслідуючи своїх батьків, що воювали у лавах австро-угорської армії. Зрештою, багато українців воювало у складі радянської армії і це було скомпрометовано свідомо нашими ворогами, аби українці воювали з українцями. Згодом частина дивізійників, що вціліла, повернулась на Батьківщину і подалась у підпілля, зважаючи на свій військовий досвід.

Це були ігри німців. У 1943-му році було заборонене використання у назві дивізії слово «українська». І щойно в 45-му, коли стало ясно, що війна програна, німці погодились перейменувати військову формацію на першу українську дивізію УНА. Тільки в той момент це вже нічого не вирішувало.

Українці тоді, справді, стояли перед проблематичним вибором. Така збройна регулярна формація при німецькій армії була для добровольців важливішою, ніж повстанська. Але, як засвідчує історія, УПА після відходу німців ще довго продовжувала свою діяльність у боротьбі за українську державність.

Українці, які називають цих колишніх вояків колабораціоністами, не дуже хочуть розбиратися у тонкощах історії і не враховують тих умов та обставин, в яких ці люди робили вибір. Тепер у 2012-му році ми знаємо, що ця дивізія не змогла відіграти якоїсь вирішальної ролі, бо надто багато поразок було, а до вирішення українського національного питання так і не дійшло. Дивізійники не були колабораціоністами, а жертвами війни та чужої пропаганди.

За матеріалами: http://www.pohlyad.com

Газета «Нескорена Нація»

№1 (292)

Січень 2020