Портал Українського Націоналіста

Середа, 30 вересня 2020

Інтегральний націоналізм характеризують принципи антиіндивідуалізму, етатизму, радикального екстремізму, правої ідеології та агресивно-експансіоністського мілітаризму.

Етатизм - напрям політичної думки, який розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку.

Експансіонізм - здійснення державою зовнішньої політики, спрямованої на розповсюдження і зміцнення свого панування над іншими державами, регіонами. Існують різні види експансіонізму: військовий, економічний, ідеологічний. Збройна експансія передбачає захоплення чужих територій збройним шляхом.

Інтегральний націоналізм зародився у Франції наприкінці 19 - початку 20 ст. і відповідно до викликів часу поставив націоналізм на новий рівень, у тому числі політичний. Для ідеологів інтегрального націоналізму цей термін теж став не випадковим. З одного боку в широкому розумінні «інтегралізм» вказував на всеохоплення націоналізму, а з іншого (у більш вузькому значенні) - на той соціальний устрій, до встановлення якого прагнули інтегральні націоналісти.

Інтегралізм часто називали у свій час ідеологією крові та ґрунту. Однією з центральних ідей інтегралізму була гармонійна співпраця та співіснування всіх суспільно-корисних верств на противагу їх протиборства, національна солідарність та повне заперечення процедури голосування за ідеологічно різнорідні партії, що фактично означало переважання єдиної ідеології та повної монополізації політичної влади від її носіїв.

Інтегральний націоналізм з'являється в країнах, де сильний дух мілітаризму ще більше зміцнюється в боротьбі за незалежність і коли вважається, що після досягнення незалежності для забезпечення порядку, безпеки та життєздатності нової держави необхідний авторитарний правитель та\або мілітаризація. Успіх подібної визвольної боротьби призводить до виникнення почуття національної переваги, яка, в свою чергу, може призвести до появи шовінізму, екстремального націоналізму або догматичного імперського шовінізму.

Інтегральний націоналізм не належить до історичних скам’янілостей, вивчення яких становить лише академічний інтерес. Це живий і діяльний чинник сучасної політики, який останнім часом виявляє подиву гідний динамізм, і не лише в Україні.

Поняття «інтегральний націоналізм» уперше вжив французький рояліст Шарль Моррас у статті «Le Nationalisme intégral», надрукованій 2 березня 1900 р. Моррас, а також його друг й однодумець Моріс Баррес, сформулювали ширше тлумачення інтегрального націоналізму - як світоглядного та політичного принципу, що передбачає визнання власної країни й нації найвищою цінністю, розгляд і розв’язання всіх питань винятково з позиції національних інтересів. Таке розуміння врешті-решт витіснило його первісний роялістський зміст.

 Ознаки справжнього націоналізму:

Інтеґральний націоналізм ворожий щодо інтернаціоналізму, який проповідували гуманісти й ліберали. Він розглядає націю не як засіб для розвитку людства, щабель на шляху до нового світового порядку, а як самоціль. Він ставить національні інтереси вище і від особистих, і від загальнолюдських. Він відкидає співпрацю з іншими націями, якщо тільки вона не може прислужитися його власним інтересам, справжнім чи уявним. Він є мілітаристським і схильним до імперіалізму. Крім того, інтегральний націоналізм украй нетолерантний і тиранічний у внутрішніх справах. Він прагне примусити всіх громадян пристосуватися до спільного стандарту поведінки та моралі й виявляти однаковий ентузіазм. Прагне підпорядкувати всі особисті свободи своїй меті, а якщо прості люди починають ремствувати - урізає демократію і затуляє їм рота. Все це він коїть у національних інтересах.

Можна виділити кілька підставових тез  інтегрального націоналізму:

  • Нація є не сукупністю окремих індивідів, а єдиним організмом, який об’єднує всі покоління (і мертвих, і живих, і ненароджених).
  • Інтереси та цінності нашої нації вищі від усіх інших інтересів і цінностей (окремих осіб, соціальних груп, інших націй, людства загалом).
  • Діяльність усіх членів нації має підпорядковуватися національним інтересам.
  • Слід нещадно усувати з національного організму все, що загрожує його єдності, інтересам і цінностям.
  • Природним станом відносин між націями є боротьба за існування і домінування.
  • Щоб здобути нашій нації панівне становище у світі конкурентних націй, слід усіма засобами зміцнювати її силу і волю до боротьби.

...Людина є миттєвим і швидкоплинним відображенням своєї Нації. Поки живе Нація - смерті не існує. Люди, які бояться померти заради інших людей або заради абстрактної визвольної ідеї, що несе свободу та справедливість, вбивають Націю своєю байдужістю та боягузтвом. Якщо ж вони заперечують можливість існування такої ідеї взагалі або перешкоджають іншим боротися за вічність Нації - їм взагалі місце серед одноклітинних організмів та вторинних продуктів їхньої життєдіяльності.

Нація - все, окрема особа - ніщо. Але, цілковито підпорядкувавшись Нації, особа може стати Надлюдиною і містично подолати смерть. Такий рецепт «вічного життя» пропонує політична релігія інтегрального націоналізму.

 Інтегральний націоналізм є антиліберальною ідеологією, яка вимагає повного підпорядкування особи спільноті (національній чи класовій) і спрямована на творення нових досконалих людей і нового досконалого суспільства.

«Справжній націоналіст ставить свою країну понад усе» - писав Ш. Моррас.

Інтегральні українські націоналісти сповідували себе провісниками ідеалістичного погляду на світ, який вони розуміли як антитезу матеріалістичній філософії марксизму-ленінізму та засіб від позитивізму провідних діячів української демократичної думки (зокрема, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Івана Франка та Михайла Грушевського). У пошуках причини провалу української боротьби за незалежність (1917-1920) націоналісти переконалися, що маси прагнули незалежної держави, проте були засмучені і розчаровані слабким урядовим керівництвом. Критика окремих недоліків переросла в систематичну відмову від демократичних і соціалістичних принципів, які були відмітною рисою українського національного руху наприкінці 19 і початку 20 століть. Гуманістичні традиції дореволюційного українського керівництва охарактеризовані як наївні та яким не вистачає національних переконань. Націоналісти стали вважати, що їх епоха вимагала нових форм революційної дії, що може зрівнятися з жорстокістю і рішучістю, які проявлені ворогами України.

Ідеологію ОУН до 1943 р. називають інтегральним націоналізмом. Основи теорії: на чолі України має бути верховний правитель, в країні повинна діяти єдина партія - ОУН, велика роль відводилась церкві. На жаль, у 1943 році ОУН-б відмовилась від концепцій Донцова.

Основні засади інтегрального націоналізму за Донцовим:

  • Нація - абсолютна цінність.
  • Політичні партії, класи повинні поєднатися заради Вищої мети.
  • Вища мета - незалежність та самостійність держави.
  • Мета виправдовує всі засоби.
  • Майбутню державу повинен очолити вождь, керманич з необмеженою владою.
  • Соціально-економічні питання - другорядні; скоріш за все держава буде аграрною, з розвинутою кооперацією і капіталістичною промисловістю.
  • Необхідно діяти, відкинувши будь-які політичні дискусії.

Ідеї Донцова

Керуючись ідеями Ніцше, Донцов прийшов до генерального висновку: нація - не лише «мовна чи національна збірнота», нація - це «воля щось спільне творити». Донцов намагався прищепити українській суспільності волю до влади і волю до життя, фанатизм на шляху боротьби за власну ідею, тверду віру у власні сили, і тільки такий вихід він вбачав у творенні повновартісної нації. «Націю може порятувати лише народження нової психології переможців, а не вічний стогін скривджених рабів і сльози».

Коли ж Донцов говорить про суспільну еліту, то усвідомлює під цим не якісь матеріальні чи політичні переваги. Еліта, вибрані - це ті, хто вимагає від себе більше, ніж інші, навіть якщо ці вимоги їм не під силу.

Історія, політика й мистецтво в його теоріях стоять поруч. У праці «Де шукати наших історичних традицій» Донцов із захопленням описував суворі епізоди історії козацтва і вважав, що коли українці відмовилися від політики національної агресії, коли національна ідея почала керуватися загальнолюдськими цінностями, перестала реалізовуватися через фанатизм, інстинктивні почування, емоційність, а не розумовість, дух національної нетерпимості, як це було за часів Б.Хмельницького і тоді, коли Україна ще утримувала свою державність, тоді саме і почалося звиродніння нашого національного почуття.

Заангажованість мистецтва політичними ідеями для нього цілком природна річ. Тому Донцов наголошує на особливій ролі письменників у суспільстві - як сили, що формує свідомість людей. Корінь зла, головну причину того, що українці втратили колишню силу духу, перетворилися на провінцію Європи, Донцов вбачав у самих «українцях». Вістря критики він спрямував проти тих ідеологів національно-визвольного руху України, які спиралися на загальнолюдські, демократичні ідеали, насамперед М.Драгоманова, М.Грушевського та ін. Він закидав їм брак фанатизму й віри, страх нав'язати свою волю, свою ідеологію, як окремій особі, так і ворожій нації.

Донцов послідовно обстоював ідею незалежності України та застерігав від орієнтації на Москву, попри те, чи вона царська, республіканська, буржуазна чи пролетарсько-соціалістична. Д.Донцов ототожнював царизм і комунізм, оскільки вони є різновидами однієї ідеології і відрізняються лише суттю.