Портал Українського Націоналіста

Субота, 26 вересня 2020

Визначимося спочатку щодо термінології. Нація (лат. НАТІО – плем‘я, народ) – стійка спільність людей, яка історично склалася на базі спільності економічного життя, території, мови та психічного складу, що виявляється в особливостях культури та побуту. Таке визначення у марксистсько-ленінському розумінні подає «Українська радянська енциклопедія».

агалом з таким визначенням нації, що враховують чотири її головні ознаки – спільність економіки, території, мови та психіки – можна погодитися. Однак таке визначення далеко неповне: воно, по-перше, не враховує генетичний (антропологічний) фактор у націотворенні, а по-друге, такий надзвичайно важливий чинник як психічний, зводить тільки до особливостей культури та побуту. Насправді ж він набагато ширший, включає в себе духовність у широкому розумінні, етнічну звичаєвість, релігію.

Підтвердити це можна прикладом єврейського народу. Понад 2000 років євреї були розсіяні по світу, не мали спільної території (держави), економіки, втратили мову, але зберегли етнічну ідентичність. Їх об’єднувало походження (генетичний код), спільні психічні риси, звичаєвість, юдейська релігія. І, зрештою, вони здобули свою державу, створили економіку, відродили дві національні мови (іврит та ідиш), перетворилися з етнічної в державну націю. Звідси випливає висновок: є риси вищі за територіальну та економічну і навіть мовну спільність, які характеризують сутність нації, – це: генетичне споріднення (одне походження), спільність духовності, моралі, релігії. Саме ці риси допомогли євреям зберегтися як нації. Нація – вища спільність людей, ніж рід, плем‘я, народність.

Марксизм-ленінізм трактує націю як продукт капіталістичного способу виробництва, ділить нації на буржуазні і соціалістичні, що є антиісторичним. Його теорія зближення націй при соціалізмі через їхній розвиток до стирання національних відмінностей, знищення національних перегородок, до повного злиття націй, утворення т.з. єдиної загальнолюдської спільності – радянського народу не витримує критики. Історична практика – розпад Радянського Союзу, міжнаціональні конфлікти (Прибалтика, Карабах, Чечня-Ічкерія, Таджикистан) – перекреслила цю теорію. А ось як визначають поняття нації енциклопедії Сполучених Штатів Америки – країни інтернаціональної:

«Нація – це стабільне, історично проявлене суспільство, яке має територію, економічне життя, відмітну культуру і мову. Об‘єднане під одним Урядом. Держава. Нація» .

Державна нація – нація, яка утворила національну державу, організувалась в національну державу. Називається ще політичною нацією.

Недержавна нація – нація, яка не має своєї національної держави, входить як національна меншина до складу іншої національної держави (наприклад, недержавною нацією називали Україну після втрати нею державності, недержавною нацією є індіанці у США, гагаузи, кримські татари, роми у нас).

Корінна нація – нація, яка одвічно живе на певній території (корінною нацією є українці в Україні). Є намагання підмінити поняття, називаючи корінною нацією представників будь-якого етносу, що народилися на даній території, хоч предки їхні є прийшлими. Вони є громадянами України, можуть вважатися вродженими жителями, але не корінною нацією.

Титульна нація – нація, яка дала назву (титул) державі (українці є титульною нацією в Україні).

Національні меншини – представники інших національностей, що є громадянами певної держави, але не є в ній більшістю.

Націоналізм – марксизм-ленінізм трактує як буржуазну ідеологію в галузі національних відносин, характерними рисами якої є проповідь зверхності національних інтересів над соціальними, проголошення національної нетерпимості. Те ж учення розрізняє такі форми націоналізму: великодержавний шовінізм, расизм та місцевий націоналізм, в т.ч. український буржуазний націоналізм.

Насправді всі держави побудовані на національній основі. Навіть багатоетнічні США, витіснивши корінний етнос, створили американську націю. Виходячи з марксизму-ленінізму, кожного патріота своєї батьківщини слід називати, звісно, в негативному розумінні, націоналістом: француза – французьким, німця – німецьким, поляка – польським. За радянських часів українців, які користувалися українською мовою мали за українських буржуазних націоналістів.

Нині українофоби, які відстоюють двомовність в Україні, посилаються на приклад Швейцарії, де існує кілька державних мови, чи Бельгію, яка має дві державні мови. Некоректність таких посилань очевидна. Адже Швейцарія складається з чотирьох різних народів – германошвейцарців, франкошвейцарців, італошверцайців та ретороманців, – які, по перше, з давніх-давен тут жили; по-друге, жили і живуть компактно; по-третє, об‘єдналися в одну Федерацію саме як окремі народи для побудови спільної держави; по-четверте, кожна мова, яка визнається державною (німецька, французька, італійська), є такою тільки для тих кантонів, в яких більшість населення послуговується цією мовою, і аж ніяк не загальнодержавною.

Так само у Бельгії історично компактно живуть валонці та фламандці, рідною мовою яких є відповідно французька та фламандська.

В Україні ж одвічно жили українці і мову, звісно ж, мали українську. Нинішній, у багатьох відношеннях печальний, мовний стан пояснюється тривалою і цілеспрямованою політикою зросійщення і витіснення прийшлим колонізатором рідної мови українців.

Отже, націоналізм, не можна, по-перше, трактувати однозначно неґативно, як це робив марксизм-ленінізм; по-друге, це є поняття позитивне в цілому, якщо не ототожнювати його з шовінізмом, тим більше з нацизмом. І якщо розрізняти націоналізм поневоленого народу, який бореться за своїх людські і національні права, від націоналізму імперського, який поневолює переможені народи і є шовінізмом – різновидом націоналізму найнеґативнішого.

Ось як, наприклад, трактує поняття нації та націоналізму американський тлумачний словник «Вебстер Нью Ворлд Дикшионери», авторів якого аж ніяк не можна запідозрити в націоналістичних поглядах:

Націоналізм це:

  1. Відданість нації, патріотизм; б. Надмірний, вузький чи егоїстичний патріотизм, шовінізм.
  2. Вчення, що національний інтерес, безпека більш важливі, ніж інтернаціональні міркування.
  3. Оборона національної незалежності.

Виходячи з цього, можна визначити українську національну ідею, як волю українського народу будувати національну державу, бути у ній господарем, утверджувати себе політично, забезпечувати високий доброжиток усій спільноті.

Можна сперечатися щодо повноти цього визначення, можна його звужувати чи розширювати, можна конкретизувати чи більше абстрагуватися від конкретики. Різні дослідники по-різному трактують це поняття і кожен з них почасти має рацію. Левко Лук’яненко слушно зауважує, що єдина дефініція ще не вироблена, і в науковому оперуванні зустрічаються різні формулювання і кожне має свій зміст:. Так:

  • просто національна ідея може означати національну ідею будь-якої нації;
  • українська національна ідея свідчить, що українських ідей може бути не одна, але в даному випадку мається на увазі національна, а не якась інша;
  • українська ідея фіксує, що йдеться саме про українську, а не про російську, турецьку чи французьку ідею;
  • коли кажуть українська державна ідея, то в контексті розуміється, що з можливих варіантів української ідеї (національної, етичної, естетичної тощо) мова йде про одну – державну.

Сам Левко Лук’яненко пропонує таке визначення: «національна ідея – це свідоме утвердження нації у всіх проявах її етнічної сутности». Стисло, та ємко.

Свого часу для виправдання наших економічних і соціальних негараздів у суспільну свідомість екс-президентом Кучмою був запущений постулат, що в Україні національна ідея нібито не спрацювала. Це не зовсім так, а точніше – зовсім не так. Бо, по-перше, завдяки національній ідеї, пробудженій національній самосвідомості і була відновлена незалежність держави України, яка має свого президента, свій уряд, свою Конституцію, яку визнав світ і яка веде свою міжнародну політику та має всі інші атрибути державності. А щодо негараздів, то їхня причина не в тому, що національна ідея не спрацювала, а в тому, що на національну ідею не працювали ті, хто мусів би це робити за службовим обов‘язком, тобто наші державники – це по-друге.

Національна держав і державна нація

Діалектика цих понять все більше привертає увагу думаючої громадськості, оскільки стосується і нашої історії, і нашого нинішнього буття, а ще більше – нашого майбутнього. Сьогодні попри шалену комуністичну демагогію про принади колишнього життя в колишньому Союзі, в якій головним арґументом виступає ковбаса по 2.20; попри економічні негаразди та зубожіння більшості населення; попри зерна зневіри, якими посилено засіваються людські душі, – попри все це, усвідомлення необхідності будувати самостійну незалежну державу, стало переважаючим у суспільстві.

Побудувати самостійну державу, позбутися багатовікової колоніальної залежності – безумовно, велика справа. Однак для нас не байдуже, яка це буде самостійна держава – українська чи без українців. Ось чому надактуальним нині постає проблема національної держави і державної нації.

На жаль, у сучасній українській філософії та політології ці питання розроблені недостатньо, принаймні до читацького загалу такі праці не доходять. А в марксистсько-ленінській, з дозволу сказати, науці, як відомо, вони трактуються однобічно, суб’єктивно, з цілком зрозумілою метою обґрунтування комуністично-інтернаціональних догм. Перегорніть будь-які енциклопедичні довідники, політичні словники (на жаль, більшість з них радянського періоду): ніде не знайдете термінів ні національна держава, ні державна нація. І це зрозуміло: адже більшовизм сповідував інтернаціоналізм та світову революцію і, як чорт ладану, боявся навіть згадки про національне чи націоналізм у їх справжньому розумінні. Якщо й згадувався націоналізм, то лише у негативному значенні буржуазний; прогресивний націоналізм марксизм-ленінізм допускав лише по відношенню до пригноблених націй. Оскільки ж всі нації, силою зігнані до спільної кошари під назвою СРСР, вважалися соціалістичними, а значить, у більшовицькому розумінні, – «вільними» і «щасливими», то щодо них ніякого іншого визначення націоналізму, крім як буржуазного, не допускалося.

Що це суперечить практиці історичного розвитку, здається, сумніву не викликає ні в кого. Адже практично всі унітарні держави, які ми знаємо, утворені на національній основі. Не може бути Франція німецькою, Англія іспанською, Німеччина угорською. Титульна нація, як правило, дає назву державі. Таким чином, титульна нація є нацією державною, оскільки саме вона утворила національну державу і саме вона дала їй державну мову.

Противники української державності, нерідко говорять, що, мовляв, українська нація ще не сформована, а якщо вона і є, то недорозвинена. Тому потрібно спочатку збудувати державу, яка вже потім сформує націю. Це настільки ж облудна, наскільки й шкідлива теза. Вона випливає із сумнозвісних марксистсько-ленінських постулатів, що нація є продуктом класових суперечностей і породженням капіталізму. Ніби до епохи розвинутого капіталізму не існувало етнічних структур, ніби існуючі імперії не мали титульної нації, ніби за феодалізму сильніші і організованіші етноси не об’єднували слабкіші племена у феодальні імперії. Ця суперечка нагадує дискусію про те, що з’явилося на світ першим – яйце чи курка. Насправді ж і формування держави, і формування нації, як правило, відбувається паралельно і водночас. Як дотепно завважив Лев Силенко, «Жінка родить дитину, щоб вона зробила її матір’ю. Нація будує Державу, щоб Держава будувала Націю» .

Щоправда, вчені-дослідники вважають, що класичні національні держави беруть свій початок з Великої французької революції: саме вона стала першою маніфестацією націоналізму, який небавом поширився по всьому світу. ХІХ століття називають добою націоналізму в Європі, саме тоді почали утворюватися національні держави, які стали ідентифікуватися з нацією. Після Другої світової війни націоналізм стає могутнім фактором в Азії й Африці, коли під його натиском розвалилася світова колоніальна система. Відомі події 80 – 90-х років ХХ століття засвідчили третю могутню хвилю національно-визвольних рухів на терені радянської імперії, під ударами яких розпався Радянський Союз і на місці колишніх колоній-республік постали незалежні національні держави.

Не витримує жодної критики також твердження, що без держави не існує нації. Якщо виходити з того ж комуністичного постулату, що основною рисою нації є її економічна та територіальна організація, то нібито справді випливає неможливість існування нації без існування держави, оскільки держава є саме такою формою самоорганізації суспільства, яка справді неможлива без території і без єдиної економіки. Але ж суть якраз у тому й полягає, що провідною характеристикою нації є не тільки і не стільки територія та економіка, скільки ментальність етносу, його органічна духовна єдність, своєрідність психічного складу, історичний характер – все це тривкі компоненти, що сягають своїм корінням у глибінь віків. Про приклад євреїв уже говорилося.

На триста з лишком років і українці також утратили свою державність, але це зовсім не означає, що цих триста з лишком років не було української нації. Щоправда, вона ці триста з лишком років не була державною, а отже, – політичною нацією, бо дійсно не мала власної самостійної держави. У надзвичайно складних і несприятливих умовах жорстокої колонізації, русифікації, полонізації тощо, а нерідко – відвертого етноциду українці зберегли свою мову, свою звичаєвість, свій менталітет, свою неповторність, свої традиції, свою культуру. Тепер українці стали державною нацією і отже, їхнє історичне призначення і їхній святий обов’язок збудувати національну державу.

Феномен України або сім її див за Братком-Кутинським

Коріння українського етносу, власне, української нації, сягає доісторичних часів. Нам треба знати наше минуле, щоб правильно оцінювати сучасне і прогнозувати майбутнє. Нашу історію відібрали колонізатори, обмеживши її середньовіччям (ХІУ – ХУІ століттями). Насправді ж древність української нації підтверджується численними археологічними розкопками, зокрема, біля села Мезин Чернігівської області, де наші предки жили ще 20 тисяч років тому, Кам’яної Могили під Мелітополем (ХХ – ІІ тисячоліття до нової ери), нарешті, під Трипіллям на Київщині (ІУ – ІІ тисячоліття до Різдва Христового), так звана епоха Трипільської культури, відомої нині всьому світові. Тут, за визнанням світової науки, була колиска індоєвропейської культури, тут з’явилися перші землероби, приручено коня, винайдено колесо, що на той час великою ознакою прогресу тодішньої цивілізації.

Нині правда про нашу історію повертається до нашого народу. Однією з перших праць, яка ставила все з голови на ноги, було дослідження психолога Олексія Братка-Кутинського «Феномен України», оприлюднене у «Вечірньому Києві» і видане редакцією газети окремою книгою, на жаль, посмертно. Того, хто хотів би детальніше ознайомитися з оригінальними думками автора, відсилаю до самої книги. Тут же зупинюся лишень на стислому викладі семи особливостей України.

Перша – особливості території. Наша земля є однією з найзагадковіших у світі. Попри відсутність фізичних рубежів (гірські пасма, острівне положення тощо), попри перебування на перехрестях шляхів «великого переселення народів», попри тюркське сусідство і тюркський тиск, монгольську, а потім російську навалу, попри усе це – наш етногенез триває в одних і тих же межах – протягом десятків тисячоліть. Аналіз українських традицій, способу життя, світосприймання, мислення, народних свят, звичаїв, обрядів, казок, міфів та народного мистецтва, зіставлений з даними археології, історії, антропології, етнографії, світової міфології свідчить: багато тисячолітній етногенез на терені України охоплює один і той же сталий народ, себто, наші пращури, праукраїнці. Стародавній грецький історик Геродот називав ці краї Скитією. Вчені доводять, що українці й росіяни належать до різних типів – за генною характеристикою крові. На давній італійській карті (1508 р.) територію сучасної України подано під назвою Русь, Московське царство не визнавалось Руссю, писалося Московія. Так що міф про старшого брата розсипається в прах.

Друга особливість України полягає в тому, що планета Земля, як доводять вчені, має ікосаедро-додекаедричний силовий каркас, який проектується у вигляді мережі з величезних трикутників і п’ятикутників. Так от, у центрі європейського силового трикутника міститься Київ. Індійські йоги зафіксували наявність особливо чистих полів високих енергій в районі Києва. Звідси – святість (близькість до високих космічних енергій) нашої землі забезпечила формування українського етносу. Звідси – феномен Києво-Печерської Лаври до якої здавен тягнулися віруючі на прощу і в печерах якої зберігаються сотнями років нетлінно мощі реальних людей.

Третє українське диво – унікальні ґрунти. Наддніпрянщина і Наддністрянщина – єдине у світі місце, де ширина чорноземної зони досягає 500 км. Недарма німці вагонами вивозили наш чорнозем.

Четвертий феномен – значний масив українських земель (Вінниччина, Житомирщина) з часу появи на земній кулі перших рослин та тварин (Силурійський період) ні разу не був затоплений водами морів чи океанів. Отже, протягом сотень мільйонів років тут зберігався та нагромаджувався родючий ґрунт і найбагатший у світі генетичний фонд. Протягом усієї історії планети ця земля відігравала роль недоторканої генетичної скарбниці. Саме терен України є тим містичним місцем планети, на якому відбувається передача естафети знань від послідовно змінюючих одна одну рас (цивілізацій) земної кулі – лемурійської, атлантичної, арійської.

П’ята загадка України полягає в повній невідповідності надзвичайно високих ідеологічних засад формування світогляду українського етносу і примітивних умов його життя. Цей парадоксальний факт ще чекає свого дослідника.

Шосте чудо – багатство етнотворення. Якщо переважна більшість індоєвропейських народів сформовані з однієї-двох підрас, то у формуванні українського етносу брали участь усі п’ять нині існуючих підрас аріїв: індоарії, пелаги, скитоіранці, кельти-гали, тевтонці-слов’яни.

І, нарешті, сьоме диво – загадкова пасіонарність української культури, ідеології, символіки і її прив’язаність до українських земель. Таких нещадних ударів і спроб тотального винищення та асиміляції, що їх зазнали українці, не витримала б жодна із нинішніх націй.

Отже, наша історія, наша земля, наш народ справді є унікальними. Нам є чим пишатися. І ще ми повинні затямити: в усі часи Україну заганяли в могилу дві речі – розбрат і зрада. У княжу добу міжусобиці роз’єднували нашу силу. Яскравий приклад – поразка на Калці від монголо-татар. Занепад української (руської) державності починається із удільних чвар князів за київський престол – надто після Ярослава Мудрого. На початку ХІІІ ст. з’являється «Слово про погибель Руської землі». Волання про єдність звучать і з Велесової книги, і зі Слова про Ігорів похід, і з Поучення Мономаха. На жаль, ці волання не знайшли та й досі не знаходять відгуку. Чи буде успішною ще одна спроба – Помаранчева революція – покаже час…

Вочевидь, саме в притупленості національної самосвідомості, у недостатності національної гордості, у відсутності почуття самоіндентичності українців і слід вбачати причини живучості синдрому меншовартісності, хохляцтва та національного самоприниження, які прищеплювалися віками і, на жаль, ще досі часто подибуються у нашому суспільстві. Ось чому треба раз і назавжди кожному громадянинові України усвідомити, що ми є Українською національною державою, а українці є державною нацією. Інакше не мусить і не може бути – така логіка розвитку світової цивілізації. Тоді не виникатиме жодних сумнівів, яку державу ми мусимо збудувати, яку державну ідеологію мусимо мати, які духовні цінності мусимо відстоювати, яку відсіч повинні давати українофобству. А будемо мати свою справді національну державу – будемо мати все: доброжиток, високу культуру, умови для духовної самореалізації для всіх громадян України, незалежно від їхньої національності.

За матеріалами http://ukrlife.org/

Газета «Нескорена Нація»

№1 (292)

Січень 2020